Глава сорок дев'ята.

В'ячеслава відчинила двері лікарні й увійшла до середини. За її проханням, Олександр залишився чекати в орендованій машині на зупинці, за словами якого що коли він знадобиться, то тільки один телефонний дзвінок — і він коло неї. Окинувши поглядом приміщення, дівчина швидким кроком підійшла до віконця реєстратури. Вона якомога швидше кортіла дізнатися в якій саме палаті лежить її батько. В реєстратурі була дівчина з розряду тих яких не зрозуміло чому взяли на роботу (а насправді все зрозуміло з першого ж погляду). Вона все ніяк не хотіла нічого говорити В'ячеславі, навіть не пояснюючи причину, а потім взагалі сказала що в неї "перерва" і зачинила віконце.

Настрій дівчини почав м'яко кажучи псуватися. Вона спробувала заспокоїтися роблячи вдих та видих, після чого зрозуміла що, конкретно ця, порада психологів не працює і чортихнувшись почала діставати телефон із задньої кишені джинсів. Набираючи мамин номер, В'ячеслава почала корити себе через те що не зробила цього з самого початку і тому згаяла час на...на усяких.

Майже від разу Ольга узяла слухавку, і трішки посварившись на В'ячеславу, тому що вона не сказала їй що збирається приїхати, але як в кінці жінка додала: вони будуть ради її бачити. Дізнавшись від матері поверх та номер палата, дівчина швиденько купила медичну накидку, без якої не впускали відвідувачів й піднялася східцями, бо ліфт був зачинений на ремонт.

Стоячи перед дверима палати, дівчина не рішуче взялася за ручку і видихнувши відкрила їх. Увійшов до середини Слава натягнула на обличчя легку посмішку й привіталася.

- Все ж таки треба було хоча б зателефонувати - сказала Ольга обіймаючи доньку - А Саша? Чи ти сама приїхала?

- Чекає в машині. Саму він би мене не відпустив - відповіла Слава і підійшла до батька, який тільки привітався із нею, а потім задумливо дивися не відводячи погляд - Як ти? - запитала вона присідаючи на стілець біля ліжка.

- Потрошку - пробурчавши відповів чоловік - Краще розкажи мені за цього Сашу.

- А хіба мама вже не все тобі розповіла, що тільки встигла дізнатися?

- Розповіла. І не дивись так на неї, вона все правильно зробила. Але, все ж таки я б хотів почути про нього від тебе - сказав чоловік таким тоном, ніби В'ячеслава від нього усе приховує.

- Він добрий, любить і піклується про мене. Я можу на нього покластися і повністю довіряю Олександру - відповіла В'ячеслава і поклала свою руку на руку батька, дивлячись йому в очі, вона промовила - Є дещо про що я хочу з вами поговорити, з обома.

- Про що люба? - поцікавилася Ольга, підозрюючи що Олександр все ж таки не зміг змовчати та все розповів.

- Я люблю вас, правда. Дуже-дуже. Але, будь ласка, розкажіть мені правду про моїх батьків. Я хочу знати правду.

- Твій Сашка — зараза - сказала Ольга й присіла на край ліжка свого чоловіка - Ну що ж, люба, спробуй нас зрозуміти...

Продовження буде у неділю ввечері)