Глава чотирнадцята.

Сидячи у машині В’ячеслава спостерігала за Олександром. Обличчя цього чоловіка було спокійним та серйозним. Він уважно дивився за дорогою, але все таки зміг помітити уважний погляд В’ячеслави, від якого на його обличчі з’явилася посмішка.

- Як ти, мила? – запитав Олександр так й не відриваючи очі від дороги.

- Все гаразд, Саш. Справді. Ти надто сильно про мене піклуєшся, - сказала В’ячеслава, коли чоловік запитав у неї про самопочуття у сьоме за їхню поїздку.

- Мила, я звик піклуватися про те що моє, - рішуче промовив Олександр.

-Про те що твоє? Тобто, я твоя? – шоковано запитує В’ячеслава, але все таки трохи невдоволення проскочило у її словах.

- Так, - коротко відповів Олександр й так само не відриваючи очей від дороги, узяв руку дівчини та підніс її до губ, щоб залишити легкий поцілунок, - Моя.

В’ячеслава смутилася після дій Олександра й відвернулася до вікна, міцно притискуючи ту саму руку до себе.

                                     В’ячеслава.

Так, я знала про наміри Олександра стосовно мене. Ну як знала? Здогадувалася. Я вважала що це так, примха розбещеного з дитинства хлопчика, думала що для нього я чергова іграшка, якою він скористається раз, а після вона буде не потрібна вже. Але зараз… Можливо я й дурепа, але мені здається що він насправді щось відчуває до мене, або мені просто хочеться що б так було… Олександр, він… чудова людина, хоча й іноді ще та заноза у дупі! І я з брешу якщо скажу що мені це не подобається. Так, спершу я боялася цієї його риси, бо він насправді тоді нагадував мені Артема, але коли я… кх, дізналася його краще, то чітко зрозуміла, що вони зовсім різні люди. Так, звичайно те як вчинив зі мною Олександр нещодавно, це не входить ні в які рамки, і я справді рада, що ми з ним вирішили помиритися й забути про все це як про якийсь страшний сон.

- Ти що образилася на мене? – запитав мене Олександр, вириваючи з роздумів, про нього ж.

- Ні, - чесно сказала я й посміхнулася йому,- Просто, навіть мама так про мене ніколи не піклувалася, а ти... – сказала я й замовчала, бо не могла знайти правильного слова щоб сказати який він чудовий, все що я могла це просто дивитися на нього з не скритим захватом в очах, - Можливо, ти зайдеш на каву? – запитала я, коли помітила, що машина вже стоїть біля мого під’їзду.

- З радістю, - відповів він мені й потягнувся до мене щоб поцілувати.

Я не відштовхнула його, а навіть піддалася вперед. Я справді хотіла цього поцілунку, а він залишив його на щоці! Я щось пропустила? Здається, що так.

Коли я де що хотіла й нього запитати він вийшов з машини, й потім відкрив мені двері. А в очах його добре видно те, що він сміється наді мною! Ну, нічого-нічого, я ще нагадаю тобі про це.

- Який поверх? – запитав мене Олександр коли підійшов до ліфту.

Проігнорувавши те, що Олександр підійшов до ліфту я пішла до сходів й підіймаючись під його здивованим поглядом, я сказала: «Поверх сьомий. До речі, ліфт не працює».