Глава вісімнадцята.

В’ячеслава спочатку не могла зрозуміти того, що сказав їй Олександр. Дівчина лише мовчки дивилася на нього.

- Що? – перепитала В’ячеслава, подумавши, що ті слова їй почулися.

- Золотце, я хочу щоб ти переїхала до мене – лагідним, чаруючим голосом сказав Олександр, підійшовши до В’ячеслави він поклав руки їй на талію, та продовжив: - Я не байдужий до тебе, а ти як я бачу й відчуваю не байдужа до мене. Ми вже дорослі люди, для того щоб приховувати почуття один до одного.

- Олександре – розгублено сказала В’ячеслава – Але…

- Що «але»? Душа моя, я хочу щоб таких ранків як сьогодні було більше; я хочу засипати обіймаючи тебе, міцно притискуючи до себе. Хіба ти не хочеш цього? – запитав чоловік, все тим же лагідним голосом, заправляючи пасмо яке вибилося.

- Мені здається, що ти поспішаєш.

- Тобто ти не хочеш того що я тобі запропонував? – нібито не почувши слів В’ячеслави сказав чоловік.

- Хочу – тихо сказала В’ячеслава смішно надувши губки – Справді хочу. Й ти вірно сказав, що мені не байдужий, але я прошу тебе не торопити мене. Дай трохи часу, щоб звикнутися з думкою, що я тепер не сама – вже трохи голосніше сказала вона, викликавши своїми словами посмішку на обличчі Олександра.

- Я готовий чекати стільки, скільки тобі потрібно. Й я справді радий, що ти не відштовхуєш мене як тоді – сказав Олександр, згадавши про події, що відбулися після ночі в готелі, але В’ячеслава подумала, про самий початок їнього знайомства.

Почувши мелодію дзвінка свого телефона Олександр відійшов від дівчини. Сказавши одними лише губами «пробач», він відповів на дзвінок.

Обличчя чоловіка стало серйозним. Він мовчки вислухав все те, що сказав йому співрозмовник. Й так само мовчки завершив виклик та поклав телефон на стіл.

- Дай вгадаю, тобі терміново потрібно на роботу – сказала В’ячеслава, побачивши провину в очах Олександра.

- Так. Звільню їх всіх, якщо не можуть справитися без мене ні єдиного дня – сказав трохи грубуватим голосом Олександр.

В’ячеслава підійшла до чоловіка й вставши на носочки поцілувала його в губи. Олександр від разу відповів на поцілунок й нагнувся для того щоб В’ячеславі не довелося тягнутися до нього. Розірвавши поцілунок дівчина сказала:

- Заспокойся. Я все розумію, Олександре. Одягайся, поїш й йди на роботу. Пам’ятай чим швидше впораєшся зі справами, тим швидше повернешся до мене. Я буду чекати на тебе – заспокійливим голосом сказала В’ячеслава й чоловік видохнув та розслабився.

- Славо, як ж ти розумна жінка… Гаразд, але я піду при умові, що ти будеш відпочивати й лікуватися. В тебе є всі необідні ліки? Чи ні? Якщо ні, то я відправлю Георгія до аптеки.

- Ні, не потрібно. Вважаю, що це вже буде зайвим.

- Ти впевнена?

- Так. Йди одягайся. Й швидко їсти, голодним я тебе нікуди не відпущу.

Олександр посміхнувся й пішов назад до спальні, по дорозі збираючи свої речі. Одягнувшись чоловік повернувся на кухню до В’ячеслави, яка вже поставила для нього на стіл чашку з кавою та яєчнею. Поївши Олександр подякував дівчині за смачний сніданок й пішов взуватися. В’ячеслава поцілувала його на прощання та побажала гарного дня.

В’ячеслава послухалася Олександра й проводила свій час відпочиваючи. Вона лежала у ліжку та не могла відірватися від книжки, яку нещодавно купила. Нарешті в неї з’явився час, на те щоб почитати її.

В’ячеслава б й надалі читала книжку, якби їй не зателефонувала Ксеня. Дівчина говорила дуже схвильованим голосом, Славі навіть здалося що вона плаче. Ксеня запитувала чи вдома В’ячеслава й чи може вона приїхати до неї разом з дочкою.

В’ячеслава намагалася вивідати у Ксені по телефону що сталося, чому вона плаче. Коли В’ячеслава почула про те що чоловік Ксені побив її, вона від разу ж сказала щоб та приїжджала до неї. І ось вже через двадцять хвилин В’ячеслава відкрила вхідні двері.

- Заходь мила – сказала Ксеня своїй дочці, Наталі.

- Ксеня – стривожено сказала В’ячеслава побачивши синці на обличчі Ксені.

- Я не знаю куди мені ще піти, Славо.