Глава 2. Загадкові натяки

Мер'єм Султан

Дорога до палацу минала швидко. Наш екіпаж мчав вулицями столиці, а я сиділа на диванчику і нервово стискала хустинку в руках. На очі накочувалися сльози безпорадності, проте я рішуче ховала їх. Що дасть плакати? Я не маю права на слабкість...

Коли перед нами показалися ворота Топ-Капи, я мимоволі пригадала, що жодного разу не приїздила сюди з легкою душею. Завжди моїми супутниками були гіркота й хвилювання. Та цього разу все здавалося ще гірше... Тепер немає навіть звичного зла. Навколо одна невідомість, яка лякає, змушує внутрішньо стискатися і жахатися наступної секунди.

Всі ці дні очікування я питала себе, що відчую, коли потраплю в палац і не побачу там знайомих облич... Дивно, але мене не охопила туга за втратою рідних і не було відчуття, що ось зараз хтось з них з'явиться в саду. Я надзвичайно чітко усвідомлювала, що колишнє не повториться. Настала нова епоха.

— Сюди, султано... Прошу вас, — стиха мовив Явуз і жестом руки вказав мені на доріжку, що вела в сад до фонтану.

— Султан Мехмет чекає на мене тут? — здивувалася я. Гадала, що мене приймуть у покоях. Чому ж в саду? Так не терпиться відрубати мені голову?

Картинка з кровопролитною сценою виникла в голові так яскраво, що я мимоволі затремтіла і ще сильніше вп'ялася нігтями в долоні.

— У нього тренування, — була відповідь. Тренування... Отже, меч таки є... Тренуватиметься вбивати ворогів на беззахисній жінці?

Обігнувши бесідку, ми вийшли в серце султанського саду. Залита сонячним промінням галявина купалася в буйних осінніх шатах. У розкошах кампусу ніде не було й натяку на нещодавню битву між принцами, лише звуки боротьби, що доносилися від двох озброєних противників, одним з яких і був новоспечений падишах, навівали певний острах і гіркоту спогадів. Втім, поєдинок тривав ще недовго. Мехмет, демонструючи неабияку спритність і вміння, хвацько повалив свого суперника, залишивши його беззбройним, собі здобувши перемогу. Не першу за останній тиждень.

Хоч я ніколи раніше не бачила його, з першого погляду впізнала в ньому повелителя. Ні, не за одягом. Він був не пишнішим, ніж у воїна. Звичайний синій камзол, штани, чоботи і обладунки. В його поведінці, в рухах, навіть у погляді було дещо, що мене стривожило. Велич... Внутрішня гідність... Немов він з дитинства знав, що саме таким шляхом йому судилося йти. Немов усе життя готувався до того, щоб стати падишахом.

Він розмовляв з кимось зі слуг, до мене ж не повертався обличчям увесь той час, поки я наближалася. Коли ж між нами залишилася відстань у десять кроків, я вирішила озватися.

— Ваша Величносте, — дзвінкоголосо покликала правителя, а коли він озирнувся, завмерла. Ні, не бунтувала. Я планувала вклонитися, бо сварками можна лише смерть свою наблизити. Але погляд Мехмета, яким він окинув мою постать, змусив мене остовпіти. У тому погляді була така порожнеча... Не знаю, як це можливо, але, напевно, він надзвичайно умів приховувати свої емоції. Він не дивився з цікавістю, ані з захопленням, ані з ненавистю чи люттю. Він рівним рахунком не відчував нічого, немов перед ним не людина стояла, а просто стовп, що не міг вимагати уваги.

Та, окрім того, це був надзвичайно вродливий чоловік. Статний, високий, чорнобровий і чорноволосий. З ямочкою у щоках, акуратно підстриженою бородою, що надзвичайно йому личила і скидалася радше на легку небритість, чіткими рисами обличчя і глибокими проникливими очима кольору нічного неба.

— Мер'єм султан, повелителю, — відрекомендував мене Явуз бей, після чого зробив кілька кроків у сторону, щоб не заважати правителю. У той час очі падишаха набули вже зовсім іншого блиску. Якийсь час він мовчки вивчав мене, поки я вивчала його.

— Мер'єм султан, — оксамитовим баритоном промовив він, немов спробував на смак це ім'я.

— Султан Мехмет, — стиха відповіла я і врешті змусила себе вклонитися, хоч не певна, що реверанс вийшов глибоким. Ноги тремтіли і не гнулися. Я поглядала на меч, що ним кілька хвилин тому, наче граючись, вправляв чоловік, і прощалася з життям.

— Я вдячний, що ви прибули сюди. Гадаю, вам відомо про всі зміни в імперії. Ваш приїзд означає, що ви, як остання представниця своєї династії, готові скоритися і визнати мою владу? — він зробив кілька кроків до мене і поважно простягнув руку, явно чекаючи моєї відповіді.

— Хіба в мене є вибір? — криво всміхнулася, зараз подумавши, що, певно, все ще не так погано і меч поки не планують опускати на мою шию.

— Вибір є завжди, — впевнено відрубав він.

— Обираю бути живою, — мовила на те і врешті взяла пальці султана, щоб мазнути по них поцілунком і прикласти їх до свого чола — давній символ, що означав висловлення вірності і поваги з моєї сторони і свого благословення та прихильності зі сторони Мехмета, бо ж він сам подав мені руку. В цю мить його вуста прикрасила певна подоба задоволеної усмішки, а погляд став на мить м'якішим.

— Чудовий вибір... Мені здається, ми поладнаємо з вами...

— Неодмінно, — погодилася я, сама не знаючи на що. Тим часом падишах продовжив, ще трохи наблизившись до мене.

— А знаєте, Мер'єм султан, я багато чув про вас. Всі стверджують, що ви надзвичайно освідчена, розумна і розсудлива жінка. Тепер я бачу, що це правда. Мені цікаво перевірити на правдивість ще одну легенду, що літає навколо вашої постаті. Ви не проти? — його очі спалахнули блиском, мов у кішки. В них заіскрилася цікавість.

— Про що ви? — щиро здивувалася такій розмові я.

— Про це, — впевнено відповів чоловік і, легко підхопивши вуаль, що приховувала моє обличчя, одним рухом зірвав її. Свіжий вітерець торкнувся щоки, а золотистий листок, що злетів з куща, приклеївся до моєї шиї. Я змогла лише ахнути від шоку й обурення, але казати нічого не стала. Щире захоплення затопило погляд падишаха. Мене сколихнуло невідане раніше почуття. Ще ніколи чужий сторонній чоловік не казав мені компліментів, ніколи не дивився з захватом. Якось мимовільно розправила плечі і замість того, щоб знову прикрити обличчя, лише підтиснула вуста в награно невдоволеній і навіть суворій гримасі.