Глава 4. Бути чи не бути?

Хоч скільки минатиме днів, я не забуду того, що відчувала тоді. Те відчуття шоку, яке змушувало мене не приймати істину, ще надовго засяде в душу, не бажаючи звільняти її. Я не могла повірити власним вухам, нарікаючи на слухові галюцинації. Як же це? В гарем... Мене в гарем? Стривайте, треба перевести подих і опам'ятатися... Так, він став султаном, а я втратила титул. Так, він привіз мене з вежі, в якій була полонянкою, і дав нове життя, звільнивши від чорного вбрання. Це все прекрасно... Але хто дав йому право брати мене в гарем? Я не рабиня якась, ні! Я — султана! Єдина донька покійного султана Ферхата, член династії османів! Вільна жінка...

Не дочекавшись від мене реакції (та в мене дар мови зник!), Мехмет всміхнувся і, торкнувшись моєї щоки, владно мовив:

— Маєш час, щоб усвідомити цю новину і звикнути до неї. Відправляйся в свої покої, Мер'єм... Поговоримо згодом...

Розвернувшись, він продовжив свій шлях, але дивитися йому в спину безмовною лялькою я не змогла б. Це ж бо означало смирення.

— Повелителю! — вигукнула саме вчасно, бо ще мить — і він зник би за поворотом. Падишах повернувся і зацікавлено глянув у мої очі. Той погляд тепер здався мені важким, мов молот, та я витримала його з гідністю. — Ваша влада безмежна, ваша воля — закон для мене. Я ніколи не стала б перечити їй. Та, певно, ви забули одну маленьку деталь...

— Яку?

— Законом великої Османської імперії заборонено брати в гарем вільну жінку-османку. Я не рабиня! Навіть попри те, що моє життя в ваших руках, це не робить з мене невільниці, бо в моїх жилах тече кров славетних османів. Згадайте безліч випадків, якими повна наша історія. Падишах ніколи не може начхати на правила й традиції, він ж бо — приклад для всіх.

— Оберігати закони й традиції — святий обов'язок султана, ти маєш рацію. Не хвилюйся, Мер'єм. Ми будемо обачними в таких делікатних питаннях, — вдав, наче замислився чоловік. А я ледь-ледь змогла зітхнути полегшено. — Йди до себе. Я вивчу справу і повідомлю тобі.

Вклонившись і скорившись, я відправилася в гарем. А що користі зараз бушувати? Тут треба мудрістю брати, хитрістю...

Минаючи поверх фавориток — ряд кімнат, де живуть виключно ті, хто зуміли сподобатися падишаху, я відчула неприємний холодок, що пробіг шкірою. Звісно, якщо я — управителька гарему, мені дозволено взяти розкішні покої султани, а не скромну кімнату улюбленої наложниці. Та біда в тім, що навіть, якщо поселюся в найбільших і найкращих апартаментах гарему — тих, що одвічно належать лише Валіде султан, істини це не змінить. Я буду однією з рабинь повелителя, однією з його жінок... Брр... Хай Всевишній милує...

Ближче до вечора після кількох годин даремних метань і заламувань ліктів, я стала думати розсудливіше. При такому повороті подій мене з палацу точно не проженуть, я матиму владу і вона йтиме від нинішнього падишаха. Отже, мої руки будуть розв'язаними. Я зможу бачитися і домовлятися з пашами, та й Селіх і Нілюфер ні в чому не знатимуть потреби. Я матиму змогу дбати про них.

Це все так...

А як бути з головним обов'язком наложниці — ділити ліжко зі своїм господарем? А якщо я завагітнію? Якщо народжу шехзаде? Як тоді плестиму інтриги проти батька своєї дитини? Кого оберу: племінника чи сина?

Ні, цього не має бути! Я не повинна погоджуватися йти в гарем!

— А як не послухає вас султан? Якщо накаже і силою змусить? Тепер у нього вся влада... Хто за вас вступиться? — озвалася Фатма, що стала вірним свідком моїх поневірянь.

— За мене й раніше ніхто не вступився б,— констатувала беззаперечний факт я, відчуваючи, що ще трохи — і мій мозок просто лопне, як волоський горіх.

— А якщо у відповідь за непокору він відбере ваше життя? — печально мовив Аяз і, злякавшись мого грізного погляду, опустив вічі.

— Як же тоді виживуть Нілюфер і шехзаде, коли вас не стане? — остаточно «вбила» мене калфа.

— Шехзаде Селіх? О Всевишній! Ви знаєте, де наш шехзаде, султано? — аж підстрибнув ага, а я глянула на служницю так, наче хотіла спопелити її.

— Язика за зубами тримати вчися! — прошипіла сердито, а вона злякано зойкнула.

— Пробачте, султано, — пискнула і закусила вуста.

— Згинь з-перед очей! — от як я можу сподіватися на успіх тієї справи, якщо моя вірна калфа так по-дурному розбовкує таємницю, за яку на мене чекає плаха.

— Султано моя? — Аяз аж почервонів. Згадка імені останнього спадкоємця султана Ферхата неабияк оживила його.

— Чи можна довіряти тобі? — глянувши на гаремного євнуха, спитала я.

— Життя за вас віддам, султано! — з готовністю відповів він. Хтозна... Та чомусь я вірила йому, немов відчувала серцем, що це своя людина. Втім, щоб досягнути мети, мені доведеться ризикнути ще не раз...

— Ну добре, слухай... Шехзаде Селіх і його валіде живі й здорові. Я сховала їх далеко й надійно...

— О, дякувати Всевишньому! Де ж він, султано?

— Я сказала все, що тобі слід знати... Забудь про це... Іди, я хочу відпочити, — важко зітхнувши, я опустилася на тахту і схилила голову на свої долоні, ліктями впершись у коліна. Ага вже покидав кімнату, коли я зупинила його: — Аязе, відтепер ця таємниця наша спільна. Якщо я піду на дно, ти підеш зі мною, пам'ятай.

— Я ніколи не зраджу вас і нашого шехзаде! Щоднини тепер молитимуся, аби трон османів зайняв той, кому він належить за правом. Хай Всевишній береже вас і принца! — мовивши так, він низько вклонився і покинув покої.

Та довго мені побути наодинці не дали. Фатма з заспокійливим чаєм в руках прийшла вимолювати пробачення. Випивши настоянку м'яти й меліси, я занурилася в тривожне дрімання, в якому провела всю ніч аж до ранку. А він розпочався яскраво...

— Султано, може поснідаєте? — калфа вже не вперше просила звернути увагу на стіл, щедро вкритий найрізноманітнішими стравами, що їх дбайливо приготував найкращий кухар палацу, та в мене не було апетиту. Я все ще намагалася розв'язати цю загадку.