Глава 5

Усередині все кипіло від злості. Руки тремтіли. Так і хотілося обернутися, щоб глянути, якi емоції з'явились на обличчі мого чоловіка. Але я стрималася.

Нехай котиться кудись подалі!

Думала я, що зможу налагодити з ним більш-менш адекватні відносини, щоб хоча б комфортно співіснувати в цьому шлюбі, поки він взагалі є. Виявилось, я помилилася. Герцога, схоже, все й так влаштовувало.

Гаразд. Виколупаюся і без його дружби. Розберуся зі своїми проблемами, а згодом і з нашим шлюбом!

Але хоч би скільки я намагалася саму себе переконати в тому, що, взагалі-то, ще не все втрачено, трясти від злості мене не припинило. Наштовхуватися на розчарування завжди огидно, а тут…

— Леді Етьєн! — голос ударив мене в спину, коли я вже майже вийшла з парку. Стіни замку були так близько, що ще трохи, і за ними можна було б сховатися.

Відпустити Лану. Опинитися на самоті. Обміркувати все почуте та сказане. Переварити та зрозуміти, де я помилилася, а де вчинила правильно.

Але в наступну мить чужі пальці вп'ялися вище ліктя і ривком розвернули мене обличчям до розлюченого герцога. Чоловік з такою силою стиснув руку, що стало боляче. В іншій руцi він з такою ж ярістю стискав листа від лорда де Віньо.

— Ви робите мені боляче, — процідила я крізь зуби, зустрівшись поглядом із чоловіком.

Злість стерла той страх, що часто піднімав голову в моїй душі, коли я була поруч з Роналдом.

— Відпустіть.

Пальці на моїй руці послабили хватку, але не розімкнулися.

— Що це все означає? — роблячи паузи між словами, прошипів чоловік мені в обличчя. — Яку допомогу вам пропонує лорд де Віньо?

Злість перелилася за край. Голова запаморочилась, а я втратила контроль над собою і тими словами, що говорю. Трепихнулась, вириваючись, і випалила:

— Допомога? Дуже просту, пропонує вбити вас, любий чоловік. Щоб зробити мене вдовою. Це другий лист від нього. Більш наполегливий і вимогливий.

— Так ось чому ви вирішили запалити свічки біля вікон у день пам'яті…

— Я нікого не втратила, мені свічку запалювати нема по кому, — фиркнула я його. — Але так. Саме цей лист наштовхнув мене на цю думку. Є ще щось, що вас бентежить?

— Так. Чому ви не повідомили про перший лист від лорда де Віньо?!

— Повернемося до теми довіри? — скинула я брови. — Що б ви сказали, якби я прийшла до вас із листом, у якому мені пропонують допомогу по вашому умертвінню? Де я була? У якому монастирі?

— Та що ви залагодили з цим монастирем? — Вибухнув Роналд. — Я не збирався нікуди вас відсилати, Адель!

— Прекрасно! — я змахнула руками, грюкнула долонями по стегнах. — Все? Я можу йти? Тепер ви знаєте, хто хоче вас вбити. Підтвердження змови у вас в руках, дорогий чоловік. То, може, ви припините зриватися на мені, а займіться людиною, яка бажає вам смерті? До речі, цікаво чому? Чи не тому, що ви його сестру до себе в ліжко поклали?!

Я ступала за межi дозволенного. Але закрити рота вдалося вже після всіх тих слів, що з нього вилетіли. Занадто пізно. Я випалила герцогу в обличчя майже все, що думала. І зараз стояла навпроти нього, важко дихаючи і відчуваючи всередині якусь порожнечу.

— Цікаве питання, — раптом усміхнувся чоловік. — Особливо через те, що лорд де Віньо вигнав свою сестру і майже зрікся її.

Я насупилась, не розуміючи, звідки з'явилася така інформація. Сама Мелані нічого поганого про брата не говорила, коли намагалася натиснути на жалість. Чи це теж було частиною гри?

Але шпильку стримати не змогла. Вона зірвалася з язика і вжалила герцога.

— Чудово, тепер ви маєте, на кого обрушити свій гнів. Рада допомогти вашій параної, ваша світлість.

Я ривком присіла в реверансі, випросталась і розвернулася спиною до Роналда. І в цю спину прилетіло те, чого я ніяк не очікувала почути.

— Дякую, Адель.

***

Мене трясло від цієї розмови до самого вечора. Я ніяк не могла зібратися з думками, не могла опанувати себе. Дрібний озноб, як від холоду, не відпускав зі своїх обiйм.

І тільки вночі, коли верталася без сну в ліжку, я змогла нарешті видихнути.

Багато чого було сказано на сьогоднішній зустрічі. Багато зайвого. Але багато потрібного. Кожен із нас почув те, що хотів почути. Я ж винесла для себе кілька важливих думок.

— Моя смерть уб'є і герцога, — пробурмотіла собі під ніс, перевернувшись на спину і втупившись у темну стелю. — Але ж моя… це чия?

Адель уже мертва. Виходить, мова йде про тіло, в якому я зараз перебуваю. Хоч би яка магія зв'язала нас з Роналдом, зробила вона це саме з тілом.

Замружившись, я постаралася позбутися зайвих думок і зосередилася на важливому.

— Він цей союз не може розірвати. Чи можу я?

У книгах я взагалі не знаходила інформації про розлучення. Тільки смерть одного могла розірвати шлюб. Але про це могли ж просто не писати… А якщо все ж таки такого насправді в цьому світі не було, це не означає, що прецедент не можна створити.