1.1

Ми перейшли на іншу гілку і проїхали кілька станцій. Мовчки, бо я обдумувала ситуацію. Оглядала Марка і намагалася його хоча б трохи «розкусити». Виходило так собі, крім одного — мій кристал лишався затиснутим у нього у кулаку. Що було дуже шкода, бо інакше я б могла спробувати його вкрасти. Але судячи з усмішок Марка, які він мені кидав, коли ловив погляди на свій кулак, хлопець це добре розумів.

— Ти не зможеш стискати його вічність, — заявила я, коли ми вийшли на вулицю.

— Мені й не потрібна вічність.

— А що тобі потрібно?

— Ти.

Відповідь відправила мене глибоко в лабіринт думок. Надто багато було питань до неї, хоча вона лиш озвучувала те, що по факту відбувалося. А Марк тим часом зупинився біля машини у дворі, куди ми зайшли, і глянув на мене, оцінюючи.

— Тобі вистачить глузду сидіти спокійно, поки ми будемо їхати?

Я від такого нахмурилася і роздратовано глянула на нього.

— Під цим ти маєш на увазі не намагатися забрати кристал?

— Ага, — він кивнув. — Лізти до водія буде небезпечно для обох, знаєш.

— Я ж не ненормальна, — скривилася я.

Марк кивнув і прямо по-джентельменськи відчинив мені двері поруч з водієм. Коли сам сів, знову уважно оглянув мене й блиснув усмішкою, яку я майже починала ненавидіти.

— Точно? Бо у мене щось є про всяк випадок, глянь у бардачку.

Я туди справді полізла і побачила наручники. Різко закрила бардачок і з обуренням повернулася до хлопця:

— Іди ти!

— Гаразд, тоді пристебнися.

Я фиркнула, але зробила це, краєм ока відмічаючи, що мій кристал він поклав у дверцята машини.

— Куди ми їдемо?

— До мене додому.

— Навіщо?

— А де ти пропонуєш мені спати?

Я тільки й змогла що скласти руки на грудях і відвернутися до вікна. Який гостряк, ти диви на нього. Смішно аж не можу.

— Чого тобі треба?

Так, довго я мовчки не витримала. Бо хоч і дратує такими відповідями, але відповіді-то мені потрібні. Тому все ж повернула голову до нього. Буду довбати, поки їх не отримаю.

— Так плани не надто зручно обговорювати, не думаєш? — поставив він зустрічне запитання, розтиснувши й стиснувши руки на кермі.

— Тобі для цього особливі умови потрібні?

— Хочу спокійніше місце і тебе бачити, — він кинув на мене погляд, але швидко перевів його назад на дорогу.

 — Мене бачити… прекрасно, — буркнула я. — Звідки ти взагалі мене знаєш?

— Я і не знаю, — він знизав плечима.

— Боже, ти мене бісиш, — я однією рукою взялася за голову, бо як з ним можна спілкуватися поки категорично не розуміла.

— А ти мені подобаєшся, — хихотнув Марк. — Не всі говорять так щиро.

— Дівчат, які подобаються, на побачення запрошують, а не везуть фіг зна куди.

Ми якраз стояли на світлофорі, а тому Марк зміг подивитися на мене довше. Уважно так подивитися, ще й з хитрою усмішкою.

— Хм, обовʼязково запрошу. Але після нашої маленької справи.

Я теж уважно оглянула цього цілком собі симпатичного хлопця поряд з собою.

— Хм, обовʼязково пошлю тебе… ще вигадаю куди.

— Не загадуй, — Марк підморгнув, але тоді знову повернувся до дороги.

Взагалі-то це було навіть мило. Я була впевненою, що він би хотів на мене дивитися і далі якось так провокувати зі своїми усмішками, але так, щоб слідкувати за реакцією. Але не може, бо дорога — важливіше. Бо наша безпека. І хоча за себе він думав явно більше, ніж бо я поряд сиджу, але я у цьому все одно відчувала часточку турботи. Відповідальні хлопці — це реально мило.

— Я не загадую, я озвучую план… Коли ми перейшли від того, що ти забрав у мене кристал, до побачень?

— Ти перша почала, — хмикнув він. — Але напрямок мені подобається.

— Я точно пошлю тебе… — пробурмотіла я.

— То озвучений план був неточним?

Я глибоко вдихнула та видихнула, що по факту не дуже допомогло. Переоцінюють цю техніку. І хоча цей дурнуватий діалог і дратував мене, але якось витіснив злість на хлопця. Їхати з ним у машині… не було нестерпним. Але що з цим всім робити треба було вирішувати, звісно.

— Мені на роботу завтра, — сказала найважливіше.

— Завтра — субота.

— У понеділок, — нехотя поправилася я.

Марк помовчав деякий час, думаючи. 

— Що, хороша справа?

— Так.

— А довго тобі там ще?

Я нахмурилася, думаючи. Не над відповіддю, а над тим, чи взагалі її давати. Бо звучало ніби я у нього відпрошуюся чи щось типу того, хоча якого біса? Він взагалі хто і які права на таке має? Спойлер: ніхто не має прав на це.

— Тиждень, — врешті сказала я.

Бо розмова почала хоча б віддалено нагадувати ту, яка може дати мені відповіді на запитання.

— Я врахую, — через паузу сказав Марк.

От тобі й відповіді… куди він там що врахує можна навіть не запитувати.

***

Всіх вітаю!

Сподіваюся, вам сподобаються герої та історія) Буду робити для цього максимум)

Додавайте книгу у бібліотеку, щоб не губилася.