2.2

Андер затягнув мене у кімнату, яка виявилася кухнею. Я туди не хотіла, але цей хлопець, хоч і не виглядав таким підкачаним і симпатичним, як Марк, теж був мене сильнішим. У мене зі спортом взагалі поганенько, так що нічого дивного.

— Пусти мене!

— Якщо будеш добре поводитися, — насмішкувато сказав він.

Я швидко окинула його поглядом, а тоді кивнула. Але як тільки відпустив руку — кинулася до дверей. Але Андер чи готовим був, чи спритнішим і реакцію мав кращу за мене, бо біля дверей налетів на мене, обхопив руками за талію і відтягнув назад.

— Я знав, що тобі не можна вірити, — заявив він мені на вухо.

— Забери від мене руки!

Я пробувала вириватися, але хлопець міцно притис мене до себе, а тому нічого не вдавалося. Зате поки ми так боролися, на кухню повернувся Марк. На нас він подивився незадоволено, при чому мені здалося, що більше якраз на Андера.

— Дякую, — попри це сказав Марк. — Відпускай її вже.

Андер справді розтис руки, але і я вже нікуди не рвалася. Хмуро глянула на Марка, а точніше на його пусті руки.

— І куди ти його засунув?

— Так він тобі й сказав, — фиркнув позаду Андер.

Марк лиш знизав плечима, а тоді підійшов до холодильника і став звідти щось діставати. 

— А ти також діамант? — запитала Андера.

— Ага.

Хто він такий я теж уявлення не мала. Не те щоб я уважно слідкувала абсолютно за усіма діамантами, але кількість «загублених» у цьому будинку ставала якоюсь завеликою.

Вже за кілька хвилин хлопці розставили тарілки й сіли за стіл, а Марк кивнув мені на один зі стільців:

— Ері?

— Ти реально думаєш, що зараз я буду спокійно з вами вечеряти?

— Мила, не знаю, як ти, а я голодний. День був довгий.

— Коли вона вже милою встигла стати? — знову фиркнув Андер.

— Я і не встигла, — невдоволено сказала я, маючи на увазі, що називати мене так у Марка не було жодних прав.

Посмішка Андера стала єхидною, я насупилася, бо прозвучало зовсім не як хотілося б, а от Марк спокійно відповів:

— Їй не треба ставати, вона і так мила.

Він це зробив настільки легко і невимушено, наче озвучив загальновідомий факт. Не придумував цю фразу от тільки що, а знав це ще сто років тому. І нічого такого в тому немає, очевидно ж. Чомусь саме ця манера змусила слова розлитися у мене всередині теплом.

— Напрошуєшся зуби вибити, — так само спокійно сказав Марк Андеру через паузу.

Єхидно скалитися той нарешті перестав, хоча все одно усміхався кутиками вуст. Але вже інакше, по доброму.

Я ж почувалася трохи ніяково. А ще Марк мав рацію — день був довгий і складний. І я теж була голодною, тому сіла до них за стіл.

— Смачного, — побажала, коли всі вже розклали варену картоплю й мʼясо по-французьки по тарілках.

Я завжди бажаю, це було природно. Хлопці глянули на мене і перезирнулися якось невпевнено, але також мугикнули у відповідь. А коли я спробувала, почала розуміти, чому. Їжа була якась… ніяка. Навіть мʼясо.

— Готуєте ви так собі, — чесно сказала я.

— Я ж казав, ти мені цим подобаєшся, — Марк усміхнувся.

— А мені будеш подобатися, якщо будеш краще готувати, — буркнув Андер.

— Та звісно! — фиркнула я. — Зайнятися мені нема чим. Тим паче для вас. І взагалі, у цьому світі існують доставки, чули про таке?

— Сюди не доставляють, ми ж за містом, — відповів Марк, наче крім цього я не казала нічого для нього неприємного. — Тільки піца та суші. Й одна кафешка, але половина їхнього меню це теж піца й суші.

— Та ну?

— Так, — підтвердив Андер. — А в іншому застосунку МакДональдз і шаурма, але вона така собі. І треба сусідню вулицю обирати, а потім косити під дурників, ніби то GPS чомусь глюкнулася.

— Вітром здуло, — фиркнула я.

— Та всяке трапляється, тут ліс, звʼязок поганий, — відпрацьованим тоном відповів Андер. — Не знаю, як так вийшло.

Я на це лиш з усмішкою похитала головою. Втім, що б ми не казали, але їжа була не настільки поганою, щоб не їсти. Просто і задоволення від того не було. Але голод був, а голод такі штуки вирішує. Тому я швиденько все проковтнула, а хлопці теж не відставали.

— Тепер мені нарешті хтось пояснить, хто ви?

— Можеш почати, а то я теж не в курсі, — кивнув мені Андер.

— Що? — тупо перепитала я.

— Ну, крім того, що ти — Ері, я нічого про тебе не знаю. А Ері це від чогось чи повне?

— Від Еріди, — відповіла я, все більше дивуючися абсурдності усього. — А ти under наркотою чи що?

А хто мені ще пояснить, якого біса інакше мене силою притягнули у будинок, де про мене не знають нічого крім прізвиська?

— Ха, дуже дотепно, — вдавано образився він. — Андер, бо не Андрій.

А от Марк тихо розсміявся.

— А варіант теж непоганий. Близький. Може ідея була в цьому?

— Ой та ну вас. І Гвоздя заразом, його фіг зрозумієш. Але звучить непогано.

— І то правда, — кивнув Марк. — Ері, цього дурника теж я привів, так що не зважай.

— А ти тоді хто?

— Мейстер, якщо тобі про щось говорить.