Глава 3. Неадекватні амбіції

— Ніколи не чула, — чесно сказала я.

Марк на це спокійно кивнув.

— От, як і ми про тебе. Але я збираюся це змінити.

— Якщо ти про мене не чув, звідки ти мене взяв?

— Дені інфу злив.

Падлюка.

— І кого ти у нього просив?

Бо я справді не розуміла. Я робила не зовсім звичні речі, але якщо взяти саме мої навички, тут не було нічого видатного. По факту потрошку різного і всюди це був доволі посередній рівень. Поправка: як для діамантів.

— Ноунейма.

Рівень логіки, характерний для заплідненої яйцеклітини.

— Прекрасно… Марку, я задовбалася ставити десяток запитань і витягувати фрагментарні дивні відповіді. Вам справді від мене щось треба? Навчіться для початку нормально пояснювати.

Хлопець відкинувся назад на стільці й в черговий раз з усмішкою подивився на мене. Мовляв, я казав вже, ти мені цим подобаєшся. А от він мене цим добряче дратував.

— Мені потрібна команда для пограбування століття.

— Цитадель вже взяли, — розчарувала його я.

Нічого настільки ж крутого та обговорюваного серед діамантів не існувало.

— Ми візьмемо тих, хто взяв Цитадель, — чомусь не розчарувався Марк.

Я завмерла, а тоді поглянула на нього, як на Марка. Тобто на ненормального. Бо це був не погляд «як на ненормального», це було саме те, що відбувалося.

— Можна ще раз? — на випадок непорозуміння перепитала я.

Андер фиркнув, а Марк спокійно озвучив:

— Я збираюся пограбувати Бога з Ластівкою.

Ні, таки ніякого непорозуміння. Я почула саме так, як він мав на увазі. Але як сприймати цю заяву мені було не зрозуміло.

— Тобто ти збираєшся полізти до двох легенд серед діамантів?

Андер усміхнувся, спостерігаючи за тим, як я в черговий раз перепитую одне й теж. Марк кивнув.

— Можна запитати, навіщо?

— Бо їм корону скинути не завадить, а ми так заявимо про себе.

Я глибокодумно кивнула, намагаючися згадати, як спілкуватися з душевнохворими. На жаль, не можна згадати того, чого не знаєш. Але фільми говорять, що головне — випромінювати спокій.

— І ти збираєш це зробити з людьми, про яких ніхто навіть не чув?

— Саме так.

— А ти не надто… самовпевнений?

Врешті, якби він був таким собі генієм, я б про нього чула раніше. Але ще кілька годин тому я і гадки не мала, що існує такий хлопець.

— От про це я і говорю, — Марк показав на мене пальцем, ніби я могла подивитися сама на себе. — Хтось казав тобі цю фразу? А все чому? Бо на якомусь Форумі люблять обговорювати вже відомі імена, а новачкам треба мільйон зусиль, щоб засвітитися.

— В принципі, Гвіздь про мене писав.

— Та він про всіх пише, як тільки кристал дістанеш. А далі що? Кому ти взагалі серед них потрібна?

— А хто сказав, що вони потрібні мені?

Крім Дені. Цей хлопак мені суттєво допомагає збувати отриману інформацію, не хотіла б сама цим займатися. А поки про мене ніхто не знав, то не було й ось таких неприємних сюрпризів, як влаштував сьогодні Марк. 

Чим менше про мене чутно, тим менше мною цікавляться і можна спокійно жити. Бо коли я тільки дістала діамант і почала читати Форум, історія Ластівки, яку задовбували всі кому не лінь, мене здорово налякала. Так жити я точно не хотіла.

— Я не кажу, що вони тобі потрібні. Я кажу, що бісить таке ставлення. Я ще не чув про тебе? Хм, певно якийсь невдаха. А чувакам з відомим імʼям самим на блюдечку усе приносять і з дороги відходять, бо ж то Бог з Ластівкою. Та вони почали на кілька років раніше, то й всього.

— То тобі слави не вистачає? — фиркнула я.

— Справедливості.

— І під справедливістю мається на увазі, щоб про тебе написали на Форумі для кількох крадіїв?

— Не применшуй. Це місце демонструє думку усіх. І частково формує її.

Тут не можна було не погодитися, бо це було єдине ЗМІ нашої спільноти. І єдиний спосіб спілкування теж. Але така ціль мене щось зовсім не надихала.

— Тобто ціль — потрапити в обговорення на Форумі?

— Ціль — заявити про себе. Я не хочу починати з невдахами, хочу одразу мати імʼя та класні справи.

— Припустимо, — я підняла перед собою руки. — І до чого тут я?

— Бо тебе ніхто не знає.

Я мовчала, лиш пильно дивилася на нього. Читала про такий трюк і вже не раз використовувала. Коли уся твоя реакція — погляд, ти не лишаєш співрозмовнику варіантів крім як продовжити думку. Що Марк зрештою очікувано зробив:

— Не можна зібрати звичайних, кого вони знають. Ноунеймів вони банально не впізнають. Це дає нам простір для маневрів.

— Угу… для епічного облому.

— Це ми ще подивимося.

— Ти ж не серйозно думаєш, що ми втрьох можемо обікрасти наймайстерніших серед діамантів лише тому, що вони не знають наших облич?

— Людей буде більше.

— На скільки? Абсолютних ноунеймів серед нас спробуй пошукай.

— Є ще один.

— Ууу, прекрасно, нас буде четверо. Тобто кожного ти оцінюєш в половинку Ластівки чи Бога?

— Сама ти половинка! — обурився Андер. — Їм до мене взагалі не дотягнутися. Нікому з діамантів.

— Нікого я так не оцінюю, — Марк теж скривився. — Я думаю, що вони не талановиті абсолютно в усьому і шанси у нас є.