Глава 4. Збір речей

Як людина, якій ніколи нізвідки не доводилося тікати, я мала доволі поверхове уявлення про те, як знайти свій кристал. І не мала бажання ходити будинком, де жили двоє хлопців, в одній футболці, яка ледь прикривала мою попу. 

Вистачило і того, що я вийшла з ванної й наткнулася у такому вигляді на Андера, який оглянув мене, а особливо мої ноги, ну дуже уважно. Я ж склала руки на грудях і свердлила його незадоволеним поглядом аж поки хлопець не здогадався зникнути у ванній.

— О, богиня прокинулася, — привітав він мене зранку, як я зайшла на кухню.

Якийсь час я з нерозумінням дивилася на хлопця, тоді хмикнула:

— Ти що Еріду здогадався погуглити?

Андер кивнув, я ледь усміхнулася і сіла за стіл, а от Марк перевів погляд з мене на Андера і назад і запитав:

— І що за богиня?

— Чвар та розбрату, — з усмішкою відповіла я.

— Це від Гвоздя? За що він тебе так?

— Заслужено, — ще ширше усміхнулася я.

— А як тебе насправді? — запитав Андер.

— Яна.

— Яна, — він спробував моє імʼя і задоволено кивнув. — Мені подобається.

— Мені теж, Андрюшко.

Марк фиркнув, Андер скривився.

— Зрозумів тебе, Ері.

— От і молодчинка. Марку, коли ми їдемо?

— А куди ви? — запитав Андер.

— Манатки її забрати. Поснідаємо і можемо поїхати.

— А зараз не можемо? — уточнила я.

— Ти не голодна?

— Хочу нормально поїсти.

— О, я теж з вами! — одразу пожвавився Андер.

— Тебе тільки не вистачало, — буркнула я.

Я ж бо оцінила, що для поїздки кристал Марку доведеться взяти з собою, а тому покладала на неї певні надії.

— А у вас романтична поїздка чи що?

— Ні, я планую вбити його нудьгою. Двох буде складніше.

— Слово дівчини — закон, — посміюючися, сказав Марк. — Пробач, Андере.

— Хоч привезіть мені чогось нормального, — пробурчав тепер вже він.

Фух. Завдання стає легшим.

Марк знову попросив Андера приглянути за мною кілька хвилин і вийшов, а ми з цікавістю подивилися одне на одного.

— Тікати будеш? — запитав він.

— Ти про зараз?

— І це теж.

Я глянула на двері, на Андера і зокрема його руки, якими він минулий раз зловив мене за талію.

— Марка побісимо, ммм, — помітивши це, протягнув хлопець.

Шансів насправді наздогнати Марка і побачити, звідки він візьме мій кристал або куди покладе, у мене не було, а от фраза Андера зацікавила.

— То ви не друзі?

— Він мене так само сюди притягнув, ти про що? — фиркнув хлопець.

— Але твій кристал у тебе.

— Бо я погодився на цю справу.

— Тобто він віддасть, коли я погоджуся?

— Хе, якщо будеш це робити з таким виразом обличчя, то не думаю.

Там видно було написано, що погодитися я збиралася тільки аби кристал отримати. Або з розмови це було надто очевидним, бо так і було.

— А ти мене здаси?

— Як знати, — Андер знизав плечима.

— І що б це значило?

— Ти будеш впевненою, я тобі зараз збрешу чи ні?

— І те правда… 

Не встигла я придумати, як же я можу стати впевненою у його відповідях, як повернувся Марк. При чому нас з Андером він оглянув дуже підозріло, наче спокійно сидіти за столом і дивитися одне на одного було чимось надзвичайним.

Сам цей гад одягнув штани з додатковими кишенями на стегнах, які при тому ділилися на дві секції кожна, сорочку з кишенями на грудях та легку куртку, яка крім зовнішніх ще мала внутрішню кишеню. От і думай, куди він засунув мій кристал… якщо взагалі у кишеню. Непоганий хід, визнаю.

— Куди їхати? — запитав, коли ми сіли у машину.

Упс… тільки тоді до мене дійшло, що треба сказати йому свою адресу. Начебто. Така ідея зустрічала у мене всередині сильний протест, бо реально приводити додому хлопця, від якого я збираюся тікати, не було ніякого бажання. Це мені що, переїжджати потім доведеться? Фі. Але що ще можна зараз зробити?

Марк мою паузу помітив, хмикнув і спокійно вбив у навігатор мою адресу. Оу, то він і так знав. Переїжджати точно доведеться.

— Про що ви з Андером говорили?

— Хто з вас симпатичніший.

— І хто ж? — Марк усміхнувся і скосив на мене погляд.

— Андер, звісно, — я витримала паузу якраз, щоб він пройнявся відповіддю, але недостатню, щоб зреагував. — На думку Андера.

— Ти мені теж більше подобаєшся, — посміюючися, сказав Марк.

— Милий, це надзвичайно приємно чути.

На це він не знайшов, що відповісти, лиш кидав на мене підозрілі погляди. Заслужено, між іншим, але я вдавала, що а) не помічаю їх; б) для того не було жодних причин.

За поїздку більше нічого важливого не відбулося, ми говорили про все і ні про що, перекидалися жартами й, час від часу, двозначними репліками. Я все більше вживалася в образ трішки зацікавленої дівчини, яка в міру фліртує, в міру соромиться, а Марк чи то почав вірити, чи звикати.