4.3

Поки я мила посуд, оцінювала, що ж мені по факту брати. Тобто на скільки. Ніби як чим більше речей, тим більше шансів облазити кишені Марка. Так, це справді повʼязано. А з іншого боку, чим більше речей зберу, тим менше залишиться, коли я втечу. А я сподівалася, що це буде скоро.

Врешті лазили у мене по шафах ми вдвох, бо Марку все одно не було чим зайнятися, а я оцінила, що так у мене буде більше шансів лазити ще і по його кишенях і взагалі під одягом. Якби хлопець сидів нерухомо на ліжку, це було б складніше.

Він згрібав все, не задумуючися. Ціла полиця футболок? Беру усі. Я тут же підбігала і половину перекладала назад, користуючися моментом і змушуючи його то потримати у руках футболку, то цілу стопку футболок, то повернутися покласти її назад на полицю, то ще щось. 

В результаті я зрозуміла, що у кишенях у нього нічого немає, як і взагалі під сорочкою. Цей факт змусив нахмуритися і задуматися, а тому я підхопила вже майже повну сумку і понесла ближче до дверей. Мені потрібна була хоча б мить, коли він не бачить мого обличчя, щоб дати собі право на ці емоції.

Ставила я сумку довше, ніж мить, бо за цей час Марк встиг відкрити останній ящик і почав згрібати в іншу сумку спідню білизну.

— Марк!

— Що? — він глянув на моє обурене обличчя і підняв брову. — Вирішила все ж мої поносити? 

Я на це фиркнула, а хлопець з усмішкою продовжив:

— Симпатичні трусики. Свої не дам, ходи в цих.

Балабол… 

— Хм, а це що?

Марк дістав з ящика червоний предмет трохи більший за палець, а у мене спалахнули кінчики вух. Чорт! За мить я підскочила й вихопила у нього з рук, сподіваючися, що він нічого не встиг зрозуміти.

— Губна помада!

Я відкрила один з ящиків столу і швидко закинула його туди. Все одно це була фігня з Китаю, яку я замовила, бо коштувала вона одне євро. Не тому, що гроші були проблемою, а бо усі люблять майже халяву. Але сподіватися за таку вартість не було на що, тому я як спробувала, отак він і валявся в ящику.

— З особливими функціями? — лукаво запитав хлопець.

Дарма сподівалася.

— Теж таку хочеш? — я розвернулася і, копіюючи його нещодавній вираз обличчя, підняла брову.

— А мені подобається, що ти до мене його не береш.

Попри те, що всередині я вся спалахнула, я підійшла до хлопця, забрала у нього сумку і мʼяко відсунула його рукою від ящика зі спідньою білизною.

— Стіни тонкі, — сказала йому через плече і стала складати у сумку труси з ліфчиками.

Переварював він цю фразу мовчки, але точно не спокійно. Я відчувала на собі погляд і він був настільки вагомим, мов хлопець торкався мене. Спиною аж пробігали іскри. Якщо врахувати, що я складала гарні (я завжди носила тільки такі) комплекти білизни, а він міг це бачити…

Само собою уявлялося, як би він на мене дивився у цій білизні, від чого моє серце билося ще швидше. А коли я через цілу вічність закінчила і повернулася, очі Марка були темними, мов весь цей час він уявляв те саме.

Я завмерла, але не тільки через те, що задивилася у його очі, а й бо не знала, що робити. Згадалося, що кристал у його кишенях я не знайшла, а від обдумування плану він мене відірвав своєю знахідкою. Під цим поглядом та з усіма хвилюючими думками, які стрілами носилися у мене в голові, придумати план було тим паче складно.

— Їдемо? — неголосно запитав Марк через ще одну вічність.

І оскільки нічого придумати я так і не спромоглася, то кивнула. Він, мов джентльмен, забрав у мене сумку, а потім і другу біля дверей підхопив.

Дорогою ми перемовлялися без напруги, але вʼяло. А в будинку він знову здав мене у руки Андеру.

— Не вийшло, — констатував він.

— Ще не вечір, — буркнула я. — Нащо тобі це?

— Ластівка з Богом?

— Так.

— А чого ні? — хлопець знизав плечима. — Це було б прикольно. А нахімічити щось мені не складно.

— Тобто ти не «за», ти «не проти»?

— Можна і так сказати. Але мені цікаво.

— Що саме?

— Та вже цікаво, — Андер усміхнувся. — Двіж почався, ви воюєте. Є з ким на приставці рубитися. А приз може бути вельми хорошим.

— Ми не воюємо, — сказала я, обдумуючи інші його фрази.

— Називай як хочеш.

Я кивнула, все ще обдумуючи мотивацію цього хлопця і на чиїй стороні він може бути у яких ситуаціях. Він теж не ліз, а Марк швидко повернувся.

— Боже, яка слухняна дівчинка стала, — прокоментував він те, як спокійно ми знову сиділи.

— Базікало, — без злоби відповіла я.

— Ви ж привезли щось смачне? — запитав Андер.

— Еее, ні.

— Як ні? — хлопець витріщився на нас круглими очима. — Про що ви взагалі думали?

Я ж переглянулася з Марком, згадавши, про що саме я думала наприкінці. Озвучувати це я точно не збиралася. І чомусь була впевненою, що і Марк згадав те саме.

— Замов піцу, — відмахнувся він від Андера.

Той щось бурчав, а я вирішила терміново розібрати речі. Дуже терміново. От саме в той момент треба було розбирати речі, аби не ловити на собі цей погляд. Мене починало здорово хвилювати, які спогади у нас тепер є.