Глава 7. Рішення

Зранку настрій у мене був паршивенький. Не через похмілля, ви про що? У девʼятнадцять про таке знаєш лиш краєм вуха. Але і без того знайшлося, чим його зіпсувати.

Прокинулася я у себе в одній білизні й подумки хмикнула. Памʼятаю, я уявляла, як би Марк відреагував на мене в одній білизні. А от це сталося, а порівняти реальність з моєю вигадкою не можна — реальність я не памʼятаю.

Я сходила в душ, тоді спустилася на кухню, де хлопці вже пили каву.

— Добрий ранок!

— Якщо добрий, — кивнув Андер.

Марк же усміхнувся, оглядаючи мене якимось новим поглядом.

— А чому ні?

— Тобі видніше, — Андер знизав плечима і з цікавістю запитав. — Що, зовсім не будеш соромитися?

Я прокрутила у голові кілька сценок з минулої ночі, уявила, як виглядала збоку, коли танцювала з Марком, згадала, як у таксі він прикривав мої занадто голі ноги й усміхнулася.

— Те, що дівчина робила пʼяною, треба благати її повторити, а не соромити цим.

Андер лукаво усміхнувся, а Марк схилив голову і запитав:

— А ти повториш?

На тверезу голову таке не може закінчитися нічим, крім ліжка… добре, що алкоголю вчора було занадто багато, бо боюся трохи менше могли привести нас туди ж. А прокинутися одного ранку з Марком хотілося, але я цього точно не планувала.

— Якщо буде настрій, — сказала спокійно, коли налила собі кави.

Оскільки насправді й розмова, і спогади, хвилювали мене куди більше, ніж я хотіла показати, я втупилася у телефон. І зайшла на Форум, де обговорювали якусь відверту фігню.

Доволі посередній хлопчина вкрав плаття двох модних домів під час показу і підсунув одне одному, а їм не лишалося нічого, крім як вийти в них, тому що не виходити зовсім було не ок. Витівка була трохи кумедною, але точно не видатною.

Гризлі сфоткався у стійці на руках на даху неймовірно високої будівлі, походу десь у штатах, хоча я не була сильною у цьому і не впізнала. Та і не надто хотіла.

Ластівка з Богом в інтервʼю Гвоздю писали про «геніальну» ідею влаштувати адаптаційні курси з виживання серед діамантів, де вона буде вчити тікати будь-звідки, а він — відбирати у потрібних людей кристали й досягати свого. І ще писали про батл випускників і запитували, хто ж переможе. Жартів на цю тему у коментах було просто море.

І це все було настільки нечесно! У мене у сумці валялася запаролена і захищена чим тільки можна флешка неймовірної вартості, а їх найбільше цікавило, що ця парочка жартує на чергову абсурдну тему. При чому вона ж не сама така розумна її придумала. Це я їй написала про допомогу. І хоча я ніби вирішила, що бути у тіні краще, але все це шкрябало зсередини.

В обід ми з Марком поїхали на зустріч з Дені, бо без Марка я нині нікуди поїхати не могла. Добре ще, що цей хлопець загалом був приємним, його компанія мене не напружувала і хоча ніби він керував ситуацією, але йшов на усі потрібні мені поступки. Майже усі.

— Неочікувано тебе побачити, — усміхнувся мені Дені.

Марк тактовно тримався на відстані, так що ми могли поговорити й вирішити свої справи.

— Бо ти мене продав? — з претензією запитала я.

— Це лише бізнес, Ері, нічого персонального.

— Це, — я підняла руку з флешкою, — хіба не теж твій бізнес?

— Те, що ви разом вкрадете десь, теж буде моїм, — знизав плечима хлопець. — Так що я не в мінусі.

— Тобто ти не знаєш, що Марк задумав?

— Мені це ні до чого. Самі розкажете, як щось знадобиться. Ти даєш мені це чи ні?

Ага… розкажемо.

— Якби був хтось інший, я б зараз пішла до нього, — буркнула я, віддаючи йому флешку.

— Та хто міг би бути, — фиркнув Дені. — Ніхто не буде працювати з тим, кого не знає.

Тобто не з тобою… лише тому, що ти почав цим займатися раніше? Камон, щось тут не так.

— Так, — пробурмотіла я. — І як часто ти когось продаєш?

— Раніше було частіше.

— Маєш на увазі Ластівку?

— Її.

— І вона все одно з тобою працює? — не могла повірити я.

— У кожного свій бізнес, — він розвів руками, мов ні до чого тут.

Я кивнула, ніби з розумінням, але раптом захотілося перевірити здогадку:

— Нариєш мені інфу про неї?

— Я і так все знаю. Навіщо тобі?

— Хочу її.

— Ця пташка тобі не по зубах, — фиркнув він.

— Яка тобі різниця? Це ж лише бізнес. А я плачу за інфу.

— Раніше це б так і було… тоді вона і сама стала не промах, а зараз за нею стоїть Бог. Звʼязуватися з ними собі дорожче.

— Бог, — фиркнула я. — Як його звуть хоч?

— Цього тобі так не скажуть, — усміхнувся Дені.

Я нахмурилася, бо його слова все лиш підтверджували. Що і серед цієї спільноти ніби була окрема спільнота крутих. Ніби ти вже тут, серед них, на вершині кримінального світу, а проте тобі все одно виставляють обмеження. А їхню крутість ніхто і не пробує порушити, вони самі допомагають їм її підтримувати.

Це дико бісило, я з таким була не згодною. Хоча інфа про Ластівку мені, звісно, даром не здалася. Але чому про мене можна, а про неї ні?!

— Ері, — мʼяко сказав Дені, — я взагалі психологом не наймався, але тобі скажу. Ти злишся зараз, бо з тобою таке вперше. А світ діамантів саме такий. Не милий, як ти хочеш, а такий, як треба комусь ще. Ти раніше бачила сторону з плюшками, а тут є не тільки вони. Але це пройде. Ви якось домовитеся або ти втечеш і все запуститься заново.

— Заново можна буде мене продати?

— Не без цього, — хмикнув Дені. — Але це

— Бізнес, — перебила його я.

— Так.

Я підтиснула губи, але тоді кивнула на флешку.

— Скільки часу тобі потрібно?

— Тиждень.

— Гаразд, на звʼязку.

— Удачі, — попрощався він і пішов.

Я ж лишилася сидіти на лавці й дивилася йому вслід, обдумуючи усе почуте. Воно мені не подобалося.

— Ері? — підійшов Марк.

А я підняла на нього впевнений погляд.

— Зробимо це.