11.2

Від наших агентів на скеледромах ми не просили миттєвого упізнання, бо це було обʼєктивно неможливим. Але слідкувати й подзвонити, якщо побачать її у майбутньому. Не пройшло і тижня, як Назар отримав дзвінок.

Нарешті знадобилися його навички швидкого водіння, бо саме ми з ним опинилися на скеледромі першими й встигли застати там наших «цілей». Хлопці, по перше, не їхали аж туди. По друге, взагалі були в різних частинах міста.

Цей план ми продумали одразу після того, як Назар забовтав потрібних людей. Права, як і машини, були у всіх нас. Чому тоді я їздила на роботу на метро? А де ви бачили інтернку, у якої є власна машина?

Коротше, як придумали, то нас з Андером відправили за машинами, при чому мою залишили на паркуванні скеледрому.

Ідея була у тому, щоб не викликати підозр. Наші обличчя Ластівка з Богом не знали, але все одно б засікли, що за ними слідкують. І тоді все дарма, а ще у нас буде мінус не підозріле для них обличчя. А це ресурс, який поповнювати було нізвідки.

Тому Назар мене підкинув, але сам одразу звалив. Нам не було потрібно, щоб адміністраторка почала себе вести неприродно, коли його побачить. Це нас теж могло видати. Або принаймні насторожити наших богів діамантів.

Я зайшла як клієнтка, швиденько переодяглася і вже під час розминки знайшла поглядом Ластівку. Логічно, що хлопець поряд з нею був Богом. Людей в обідній час було всього нічого, а вони страхували одне одного, що одразу впадало у вічі. Інші були з інструкторами.

Лазили вони, треба сказати, офігезно. Кліпнула три рази очима, а вона вже нагорі. А він взагалі виробляв щось фантастичне, міг підстрибнути й повиснути на одній руці чи лізти по нахиленій стіні. Виглядало неймовірно ефектно.

З інструктором мені пощастило, мені дали хлопця. Навіть не довелося придумувати для цього ніяких хитрощів. А от з ним я зате хитрила тільки так. Спочатку довго тягнула розминку, бо ми її робили посередині, звідки все було добре видно. Тоді два рази ганяла його за різними розмірами спеціального взуття. 

Коли вже тягнути було нікуди, мило покліпала очима і захотіла на трасу, яка була ближче до Ластівки з Богом. Бо він спочатку мене хотів потягнути на іншу, але тоді я була б за виступом стіни й не бачила їх. А ця, мовляв, такою цікавою виглядає… та подумаєш, що краще починати з примітивної. Невже вона аж настільки складна? Ні? То і добре.

Біля траси я ще тягнула час, розпитуючи, як працює ця вся страхувальна система, чи точно я не впаду. Чи точно він витримає. А тоді час вже не було як тягнути, довелося лізти.

Краще б я придумала інший спосіб не втрачати їх з виду! Дивитися, як вони лазять, з землі було гарним, але самій дертися — жах. Тим паче на не примітивній трасі. Думаю мені треба було давати таку, де замість оцих штуковин різної форми, за які ти хапаєшся руками й куди стаєш ногами, були б нормальні сходи. От по такій я б піднялася без проблем.

Поки я лазила, проклинала того Назара з його швидкою їздою. Краще б він привіз мене сюди пізніше, коли вони б вже якраз збиралися йти… а так доводилося удавати, що мені в кайф дертися на стіну і руки у мене зовсім не відвалюються. Та після кількох разів я заблагала про відпочинок, бо більше не могла. І так останній раз мене скоріше інструктор догори підтягнув, ніж я сама щось залізла.

Я з полегшенням сіла на мат і зняла не надто зручне взуття для скелелазіння. А коли підняла голову, Ластівка стояла прямо поруч зі мною. Мене від несподіванки ледь током не пробило, але, на щастя, життя аферистки навчило тримати такі емоції під контролем.

Я швидко просканувала її поглядом і з полегшенням зрозуміла, що вони всього лише прийшли на іншу трасу. Яка була тут.

— Перший раз? — запитала Ластівка мене.

— Еееее, — аж офігіла я від такого повороту подій. — Так.

— Нічого, спершу все важко, — вона підбадьорливо усміхнулася.

А я згадала, що хай і втомлена, але ж не просто так тут.

— А ви так класно лазите! — зробила захоплене обличчя. — Можна дивитися і дивитися.

— Я бачила, що тобі цікаво, — кивнула вона.

Чорт, недобре. Мені не можна палитися, тим паче так. Добре, що є таке логічне пояснення, але вона не мала помічати. Блін.

Бог, тим часом встиг привʼязати хитрим вузлом, який за мене робив інструктор, мотузку до страховки й підійшов до стіни.

— Ой, а я вам не буду заважати? — схвильовано запитала я.

— Та ні, можеш сидіти.

Він поліз нагору, а Ластівка поглядала, підтягувала мотузку і робила невеличкі кроки назад.

— І як ви не втомлюєтеся! — закинула я вудку.

— Тобі здається, — Ластівка знову усміхнулася. — Ми до того лазили, ото й натренувалися. Будеш часто приходити, скоро теж так зможеш.

— Та ви наче весь день готові лазити, — продовжувала я добиватися потрібного.

— О ні, я б прибилася, — фиркнула вона. — Ще по разу може… 

Останнє вона сказала не стільки для мене, скільки прикидала у голові. Але я отримала саме те, що мені було потрібно. Можна більше не страждати, вони планують скоро звалювати.

— Ой, а мені певно вже вистачить, — я піднялася з мату, — не зможу більше.

І це була правда. А ще те, що я не хотіла надто довго світитися у неї перед очима, а ще щоб Бог встиг злізти. Чим менше часу обидва з них бачили мене, тим краще.

— Наступного разу зможеш, — мʼяко сказала Ластівка.

Я їй мило усміхнулася, швиденько пробурмотіла прощання і пішла, але дівчині було не до мене — Бог доліз нагору, гукнув і почав спускатися, а вона за ним підходила назад до стінки. От і добре.

Блін, якась вона мила. Підбадьорювати мене пробувала. Незнайому взагалі людину. Краще б вона була стервом.