Дістати богів

13.2

— Що ми у них можемо вкрасти. — повернувся до теми Марк.

Упс, проблемка… 

Ми зʼясували, що в будинок до них точно не заліземо. Ластівка там такого щось накрутила, що Марк коли прикидав, впевнено зміг сказати тільки те, що він точно побачив не усе і там буде багато сюрпризів. Зламувати охоронки у нас взагалі ніхто не вмів. Марк — то так, якісь дрібнички розумів.

А навіть якби ми вночі у вікно закинули їм якийсь снодійний газ від Андера, а впевненості, що зможемо, не було, вони б коли прокинулися усе зрозуміли. Бо увійти ми змогли б, якби Андер ще підірвав усе, що нам у цьому заважало.

А у самому будинку ми сумнівалися, що буде щось цінне. Що там може бути, золоті злитки? Хіба інформація, яку ми зможемо використати далі, але ми не встигнемо за ті години, що теоретично відправимо їх у відключку. Бо ж ми навіть не знали, чи знайдемо там щось. А тим паче, що це може бути.

Будинок виглядав як абсолютно нецікава ціль. У цифрі я поряд з Ластівкою і поряд не сиділа, там не було на що сподіватися. Лишалися машини, але це було якось не прикольно. От літак звучав вже прикольніше, але літак це все одно якось не масштабно. Та і що робити з літаком? І як його взагалі можна вкрасти? Тут бо мало ключі мати, треба на ньому кудись полетіти, чи що.

— Ну все, народ, повеселилися, час розходитися, — підсумував Андер, коли ми усі замовкли на кілька хвилин.

— Позубоскаль мені тут, — шикнув на нього Марк. — Зараз все придумаємо.

— Та я що, я ж не проти, — він підняв руки перед собою. — Але що?

— Можемо вкрасти Ластівку, — запропонував Назар.

— Що? — здивовано вирячилася я на нього.

— А що? Вона явно слабкіша з двох. Нас четверо, це реально.

— Тебе не напружує, що вона втікає звідки хоче? — поцікавилася я. — А Бог нам за це голову відірве.

— Це якщо буде знати, що це зробили ми.

— А як можна настільки не спалися? — Андер теж був скептичним.

— Шшшш, — підняв руку Марк. — Думку запамʼятай, може покрутимо. Але дивіться. Ми можемо у них щось вкрасти тільки фізичне. І не з будинку. Тобто, треба це зробити, поки вони його туди не притягнули й не обміняли на гроші на рахунку.

— І? — не зрозуміла я (по мовчанню хлопців — вони теж).

— Ми вкрадемо у них те, що вони десь вкрадуть.

Я відкрила була рот, але не знайшла, що сказати. Настільки безумну ідею міг видати тільки Марк, і тільки він же міг вірити, що ми можемо це зробити. Втім, його ідея спочатку була безумною, але чомусь ми тут зібралися.

— Вони точно щось планують, — кивнув Назар. — Він зустрічався з Дені й ще якусь штуку забирав минулого тижня.

Зустріч з Дені — це був стрьомний момент. Бо Дені нас усіх знав, а Назар на нього ледь не наштовхнувся. Ми ж не в курсі були, куди Бог їде і чого зупиняється. Такої підстави якось не очікували. Добре, що загалом були обережні й далеченько трималися, тільки це і врятувало.

— От! — кивнув Марк. — А ми її у них вкрадемо.

— Ем, Марку… — обережно почала я. — Як ти це собі уявляєш? Ми не знаємо, що вони збираються зробити. Де. І коли.

— То дізнаємося! — він знизав плечима. — Це всього лише виклик. Ну-бо, народ. Ви сюди для чого прийшли?

Я переглянулася з Андером, бо він мені був ближчий скептицизмом. Хлопець глянув на Назара, який знизав плечима й усміхнувся. Тоді ми з Андером знову перемовилися поглядами, де він ніби казав, що ну гаразд, це може бути весело. Чому б ні. І я здалася.

— То який план? — запитав Андер.

— Нам потрібні вуха у них. І локація. Я думаю, ви теж задовбалися мотатися всюди.

***

План був настільки фантастичним, але водночас продуманим, що наприкінці дня я була готовою видати Марку нагороду «геній року». А ще мій погляд часто як ніколи раніше залипав на ньому, а точніше — на його губах. 

Замість постійних обіймів і доторків йому варто було посадити мене і цілий день планувати, як зробити апріорі нереальні речі. Розумний хлопець, а тим паче якщо своїм надшаблонним мисленням він здатен запалити й дати відчути, що ти можеш більше, ніж думаєш, це сексуальніше за Бога, коли той лазить по скеледрому. 

Була тільки одна деталька, над якою ми билися, але рішення ніяк не знаходилося. Марк навіть махнув нам, щоб йшли відпочивати, а сам лишився думати. А я, хоча спершу справді пішла за хлопцями, майже одразу повернулася і поставила на стіл поруч з ним чашку кави.

— Тебе вистачило на те, щоб запустити кавомашину? — показово здивувався Марк, але усмішка була доброю.

— Я, взагалі то, ще і стару капсулу звідти вийняла і води налила, — обурилася я, що він настільки применшує цей подвиг.

Навіть у плече його штовхнула, а хлопець скористався і потягнув мене за руку до себе на диван. Не сильно, але і я не пручалася і впала поряд.

— Коли ти встигла стати настільки турботливою? — запитав, кладучи руку мені на талію.

— Це поки я під враженням, — чесно відповіла я.

— Хм, тоді щось придумаю, щоб його подовжити.

Я сиділа у його обіймах, а наші обличчя вже звично ледь носами не торкалися. І все ж, зараз я як ніколи чітко відчувала, що мені приємно, бо поруч саме він. Не тому, що мене обіймають, а обійми це сама по собі приємна штука. Тим паче від хлопця. А тому, що це саме від цього хлопця.

— Якщо це спрацює, я… — я похитала головою, бо навіть не знала, що ж хочу сказати. 

— Поцілуєш мене? — хитро прошепотів він.

Я була готовою цілувати його прямо там, але все ще не готовою програти у нашій грі. Але хитрун… після цього дня, сидячи поряд з ним і насолоджуючися мозком навіть більше за тіло, я не могла сказати ​​«ні». Лишалося сподіватися, що у мене мозок скоро стане на місце і після того поцілунку я зможу себе контролювати. Бо я надто чітко уявляла, чим він зараз міг закінчитися.

— Дозволю це зробити тобі, — теж пошепки відповіла я.

І все ж я не пообіцяла, що програю. Це ми ще визначимо.

Марк з усмішкою похитав головою, погладжуючи мене по спині.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше