16.2

Ластівка.

На краю свідомості занепокоєння дзижчало кілька днів, але згодом втратило гучність. Не повністю, бо я завжди була насторожі. Але швидше, ніж раніше б втратило. Рік більш-менш спокійного життя з Богданом, та і загалом його присутність, заспокійливо діяли на мої нерви.

Медобстеження показало, що моєму здоровʼю можна заздрити, хоча і було незначне виснаження. В межах нашої норми, але Богдан тиждень мене не будив і дивився з легким осудом, якщо я сама вставала на тренування. Та я робила їх спокійними, відсотків на сорок-шістдесят звичайних, як радять при відновленні.

Мозок він мені більше не виїдав, та час від часу я помічала його надто уважні погляди. Втім, і сама часто до себе прислухалася, але все справді було нормальним. І після тижня уважності та відпочинку ми обоє нарешті розслабилися. Треба лиш бути більш чуйною до себе на майбутнє. І не ігнорувати, якщо я вночі не спала.

Між тренуваннями, пілотуванням і приготуванням вечерь ми в спокійному режимі планували наступну справу. Правда, щодня режим ставав все менш спокійним, бо наближалася дата відкриття виставки, а деякі моменти у нас все не складалися. Багато моментів, по факту.

З дуже глибокої камери чергової Єгипетської піраміди дістали кольє розміром як декольте сучасних селебріті й вагою з кілька цеглин. Як вони то носили я уявлення не мала, зате завдяки уяві сучасних людей ця штуковина була неймовірно цінною. Як все старе. 

Ніколи не розуміла людей, які готові відвалити здоровенні кошти, щоб мати право дивитися на витвори мистецтва у себе вдома. Таке враження, що вони на них справді дивилися, а не проходили щодня повз, звикнувши. Або взагалі десь ховали, бо дістали незаконно. Втім, мені було все одно, поки вони платили за це.

Справа була цікавою тим, що для цієї штукенції розробляли абсолютно новий виставковий модуль. Нові рівні захисту. І ми, звісно, не могли пройти повз такий цікавий виклик.

Складно було тому, чому й усе нове. Такого ще не робили. Інформації мало і дістається важче. Можеш напоротися на неприємні сюрпризи.

Якісь моделі та креслення модуля ми дістали. З нижньою частиною треба було розбиратися, але я не бачила там проблем. А от з верхньою, а саме скляним боксом… Були згадки, що це герметичний бокс. І мої навички зламів замків і хакінгу рикошетили о цей факт.

Хотілося подивитися на цю річ зблизька, але вона існувала тільки в одному екземплярі. А ми не були впевнені, що хочемо кудись йти вдень як відвідувачі. Не наш профіль. Залучати когось ще? Можна, ми нерідко так робили, але… це завжди тонка штука. Треба бути на одній хвилі.

Або отримати більш детальні характеристики цього боксу і скла, бо у листуванні, яке я дістала, такого не було. А бажано і те, і друге.

Було схоже, що дистанційно залізти глибоко у їхню корпоративну систему я не зможу. А сходити в офіс компанії, яка виробляє модуль для виставки, а потім на виставку, було такою собі ідеєю. Ми шукали інші.

Наприклад, забрати з музею весь бокс і вже в спокійних обставинах потім з ним розбиратися… ця штукенція була великуватою і, певно, важкою. І це варіант, позбавлений будь-якої витонченості, а для мене це був важливий момент. Все мало бути гарним.

Все впиралося у те, що у нас було дві точки. На одну з яких потенційно треба було сходити два рази. А це був не наш стиль, я зазвичай приходила раз, брала потрібне і йшла. Буквально зламати замок та підібрати для нього відкривачку — це дві різні речі. 

Якби ми не були обмежені часом, я б зайшла і вийшла будь-куди непомітно. Але такої розкоші не бувало, час вартував усього. Тому після завжди було зрозуміло, що хтось сюди вламувався. Змінювалися системи, додавалися люди, усі ставали смиканими. Повтори завжди все ускладнювали. 

Та це одночасно робило справу цікавішою. Серце все сильніше качало азарт, а десь в мозкових звивинах свербів виклик. Він би свербів виключно приємно, якби ми потихеньку справлялися, але я відчувала, що застрягла. Точніше, що йду не туди. Що оце дослідження, як зайти й вийти абсолютно непомітними, це не воно.

Потрібні були інші ідеї. Хоча б за якимось напрямком. Я знала, що варто просунутися десь в одному місці й все поступово складеться. Але я настільки багато вже варилася у цих боксах, листуваннях і кресленнях, що врешті зрозуміла, що треба відволіктися.

За підзарядкою я полізла почитала Форум, повідкривала замки від різних сейфів на час, тоді перевірила кілька своїх вірусняків у різних ресурсах. Нове і старе перепліталося у голові, це було хорошим перезавантаженням. В такі моменти могли прийти класні ідеї або згадувалися певні трюки. Наприклад, з вірусняком у посиланні, яке я дала тій смішній дівчинці з Форуму. Може треба повторити щось таке зі співробітниками компанії?

Ідея розкручувалася десь у нейронах потилиці, а я полізла перевірити, як там справи. А тоді різко відклала відмичку, яку крутила у руках, забрала ноги зі стола, поставила нормально ноут і повністю занурилася у знайдене. О-фі-гі-ти.

— Дашо, що ти робиш? — запитав Богдан, коли я спустилася з компом в руках й одному навушнику.

— Ти не бачив мою сіру кофту? — запитала, жестом показуючи, щоб не заважав мені.

— Яку з? — фиркнув він з надто серйозними очима.

— На замку з капюшоном… 

Я весь час рухалася, відстежуючи силу звуку у навушнику. І він підтверджував, що звук йде звідти ж, де маячок геолокації. Рюкзак, який я, як завжди, кидала в коридорі. Окей, це вже хороша новина.

Я махнула Богдану, щоб йшов за мною, піднялася на другий поверх і перевірила, що там ми могли розмовляти. А тоді показала йому усе знайдене.

— Звідки це?

— Памʼятаєш смішну малу з Форуму? — я відкрила переписування і показала йому. 

— Свята нахабність! — захоплено хмикнув Богдан.

— Ти серйозно?

— Запитати у тебе, як знайти тебе. Визнай, це було гарно.

Блін, він мав рацію, що це було витонченим.

— Так, — я теж хмикнула. — Але Богдане, вони риють на нас!