Глава 17. Упс…

Ері.

Марк гукнув усіх вниз, а на кухні чулося незвичне пожвавлення, що у цьому будинку було дивним. Та і в моєму житті, якщо дивитися глобальніше.

— Сонце, ти вирішив зробити сн, — почала я, але запнулася від побаченого, — сніданок? — все ж швидко опанувала себе і закінчила.

Бо на кухні, крім Марка з Назаром, на підвіконні сиділа Ластівка, а Бог прихилився до стіни поруч.

— Капець, ти приколюєшся! — вигукнула вона, дивлячись на мене.

Впізнала. Упс, як то кажуть.

— Ері, у нас гості, — сказав очевидне Марк.

Я підійшла до нього і поклала руки на спинку стільця, бо стовбичити у дверях було не те, а за його спиною почувалася спокійно.

— Де? — тим часом неголосно запитав Бог.

— Скеледром, — відповіла Ластівка ще тихіше, тому я читала по губах.

— Що ж ви не попередили, ми б підготувалися! — з милою усмішкою заявила я. — І взагалі, гості у дзвінок дзвонять. А то негарно якось. У тебе ж є дзвінок? — на всяк випадок перепитала у Марка.

Хлопець кивнув, а я знову усміхнулася і виразно подивилася на цих двох.

— Любимо сюрпризи, — відзеркалив Бог мій вищир.

Ластівка ж, показово, дивлячись на мене, тикнула пальцем у стіну.

— Бзззззззз.

— Не розчула, можеш ще раз?

Думаю, в той момент їм обом захотілося мене прибити. Якщо не хотілося раніше, що я не могла гарантувати. Але тут на кухню увійшов Андер і увага усіх перемикнулася на нього.

— О, класна у вас туса, — швидко зорієнтувався він і зробив крок назад. — Не буду заважати.

— Стояти! — наказав Бог.

Він навіть не відлип від стіни, та і голос підвищив незначно, але від тону Андер завмер. І послухався, коли йому одним поглядом показали сісти за стіл.

— Милий, ти в гостях, — награно обурилася я, — будь ввічливішим.

— Ти хочеш поговорити у нас в гостях? — підняв брову Бог.

І чорт, це змусило мене замовкнути на якийсь час. І навіть з видом явної послуги для нього сісти між Марком та Андером.

Бог обвів нас усіх уважним поглядом, Ластівка — зацікавленим. Зупинився він на Марку, певно встиг зрозуміти, що цей найбільш адеква… кхм… лідер серед нас. Марк теж дивився на нього з очікуванням, бо серед тих двох Ластівка трималася позаду і влазити явно не збиралася.

З пів хвилини мені ще було цікаво за цим спостерігати. Назар відкинувся на стільці й дивився за шоу, не плануючи грати у ньому. Андер поруч ховав усмішку, слідкуючи за тим, як хлопці випробовували витримку одне одного і пробували переламати погляди. 

Знала я цю штуку, хто перший заговорить. Вважай визнання першої невеликої, але важливої, поразки.

Я нахилилася до Андера:

— П'ятисотка за Марка.

— Приймаю, — кинув Андер. — А чому?

Бо цей хлопець мене досі не поцілував, боже. Його не зламає ніщо у світі.

— Бо він наш, звісно, — прошепотіла як найбільш очевидну річ.

Тоді повернулася, подалася вперед і нахилила голову, щоб бачити Назара з-за Марка. Показала йому руку з розставленими пальцями, одними губами промовляючи «пʼять сотень», а тоді поглядом на хлопців і «хто?». Назар беззвучно хмикнув, покрутив головою і показав на Марка, а я підморгнула, приймаючи ставку.

Лишилася Ластівка. Спочатку я глянула на неї з сумнівом, але дівчина слідкувала за нами й усміхалася кутиками вуст, а тому я вирішила, що і її програш мені не буде зайвим. Сперла голову на руку, а її великими пальцем показала на хлопців, запитально дивлячись на Ластівку. Дівчина підняла брови, а я майже що почула у голові, як вона хмикає. Типу ти серйозно?

— Заспокойте її хтось, бо я за себе не відповідаю, — сказав Бог.

— Це Ері, вона інакше не працює, — фиркнув Назар.

Марк же глянув на мене, тоді назад на Бога і ледь знизав плечима.

— Ви б без мене це ще довго робили, — знову вищирилася я. — Не дякуй.

Бог хмикнув і похитав головою, але я бачила, що попри серйозну мордашку йому подобається. Скромні заїки точно не ті, кого б він поважав.

А ще я вміла відчувати грані, а тому справді примовкла. Ми троє могли приколюватися і чуток дуріти (я зазвичай довше хлопців), але навіть не обговорювалося, що вів Марк. І перетягувати це на себе ніхто не хотів.

— Чим зобовʼязані? — спокійно запитав він.

— Що вам потрібно? — теж запитав Бог.

— Це ви до нас прийшли.

Подумки я стояла за спиною Марка, поклавши руку йому на плечі, та з єхидною посмішкою дивилася на Бога. Так тобі. Ці ігри в хто що знає теж були тонкими й інколи справді важливими. Але Бог явно не робив на це ставку, бо повернувся до Ластівки й попросив:

— Покажи їм.

Дівчина легко зістрибнула з підвіконня, дістала з сумки ноут, відкрила і поставила переді мною. 

Ох, чорт. Я розуміла, що вони, скоріш за все, знайшли наш датчик. Але не думала, що все аж настільки погано. Хоча це ж Ластівка, невже я справді на щось сподівалася?

— Ері? — Андер теж заглянув у ноут. — Що це?

— Все, — коротко підсумувала я, а тоді подивилася поверх екрана на Ластівку. — Звідки?

— Лінк на Форум.

Я згадала «глюк» компа тоді й зрозуміла, що мені не здалося.

— Ти скинула мені вірусняк під виглядом поради? — обурилася я.

— Ти запитала у мене, як знайти мене?

Я примружилася, постукала пальцями по столу і кивнула.

— Окей, достатньо чесно.

А тоді підставила їй кулак. Ластівка хмикнула, але стукнула по ньому своїм, а я усміхнулася. Чорт, ці двоє мені таки подобалися.

***

Ставки ще не змінилися?)