Дістати богів

17.2

— Гаразд, — сказав Бог, — тепер я пропоную вам пояснити, що ви у нас забули, а ми подумаємо, наскільки вам за це буде погано.

— Ти мав на увазі, що ви готові вислухати наші вимоги, а ми будемо такі ласкаві, що розкажемо про ваші вразливі точки? — відбив Марк.

— Вислухати я завжди готовий, — блиснув він усмішкою. — Але у вас немає іншого варіанту.

І попри це, сів за стіл поруч з Ластівкою. Насправді це був гарний жест, помʼякшував ефект від слів. Ті наказували, це демонструвало, що ми на рівні. Цікаво тільки було, він так відчував чи маніпулював.

— Ніколи не можна бути впевненим, — у простір пробурмотів Андер.

— Як виявляється, — в тій же манері додав Назар.

Марк і, як не дивно, я зберегли серйозні вирази облич. Я то погоджувалася, звісно. І всередині хлопцям поаплодувала. Але це вже було занадто, як на мене. Я не відчувала, що ми були в позиції сили, хоча й провернули те все. Лише спокій Марка певним чином заспокоював, бо інакше я б вже пʼять разів спробувала звідти змитися, хоча і знала, що навряд вийде.

Парочка кримінальних легенд примружилися, а тоді Бог усміхнувся.

— І як я міг не чути про вас раніше… 

— Хороше питання, — відповів Марк на явно риторичну фразу.

Бог автоматично кивнув, а тоді мов зупинився і прокрутив стрічку думок назад.

— Це не закінчена думка? — уважно запитав він.

— Ні.

Якийсь час він мовчав, але, треба віддати належне, зметикував швидко.

— Вирішили пропіаритися на нас, — він подивився на всіх чотирьох, а Ластівка хмикнула. — В принципі, можу зрозуміти. Але план неробочий.

— Думаєш? — скептично запитав Марк.

— Ми можемо це вичистити, — кивнув він на ноут. — Та і не надто цікаво.

Що було правдою, звісно. Переді мною, врешті, сиділа сама Ластівка. А ми, по факту, далі датчика не просунулися. І тепер це було ще менш імовірним.

— Хто знає, скільки й де у нас копій. Та і це достатньо неприємно.

І Марк навіть не блефував. Кожні два дні змушував мене робити копії на пʼять захищених флешок, які були розкидані у різних місцях.

— Все можна дізнатися. Як і нарити на будь-кого з вас.

— Питання складності й ризиків. Майбутніх теж.

— Не лякає, але припустимо. Нам з того що?

Тут Ластівка стрепенулася, нахилилася і щось зашепотіла йому на вухо. Але через те, що прикривала рукою, я не могла прочитати по губах. Бог кинув на мене швидкий погляд і слухав далі, а тоді коротко запитав:

— Впевнена?

— Ну треба дивитися.

Він задумливо покивав головою, а ми усі мовчки слідкували за цим.

— Добре, зараз ви без балагана розповідаєте, як усе було. І, можливо, у нас щось і вийде. Але якщо з першим не складеться, ми своє все одно отримаємо.

Це був цікавий поворот. По суті, я погано уявляла, які у нас всіх взагалі є варіанти виходу з ситуації. Бо ж не повбивають вони нас! Проти законів діамантів, як мінімум. Що, звісно, не обмежує список можливих неприємностей. Тому натяк на мирний варіант був привабливим, хоча й несподіваним. Питання в тому, що ж це за мирний варіант у них в голові?

Марк глянув на нас, запитуючи. 

— Не повторимо, — висловився Назар.

— І так, — відмахнувся Андер. — Є інші фішки.

— Там вже багато, — кивнула я на ноут Ластівки.

 Назар знизав плечима, а Марк підсумував:

— Гаразд.

— Але я голодна, — заявила я, встаючи, — час сніданку, все таке. Ви ж не проти?

Насправді на їхню думку мені було все одно, тому навіть не чекала відповіді. Але історія, хай і з усіма уточненнями, була не надто довгою. Багато вони вже знали з записів з компів, треба було тільки зʼєднати це і дорозповісти про частину Андера й Назара. Я тільки й встигла що поставити заморожені сирники у духовку, зробити каву (а тоді ще одну, бо цю нахабно віджав Андер) і сісти відпити кілька ковтків.

Ластівка відтягнула Бога за руку до дверей про щось поговорити, я ліниво жартувала з Марком та Назаром, поки останній не здався і не зробив їм обом каву сам.

***

Ластівка.

— Візьмемо їх.

— Ти приколюєшся?

— Вчора ти нею захоплювався, — нагадала я.

— Тому частково погоджуюся. Але ти сама казала, що вони риють на нас.

— З ким не буває… — знизала я плечима. — Себе згадай.

По обличчю Богдана майнула тінь, як завжди, коли я нагадувала аж настільки відверто. Насправді я не любила це робити, бо хай ми все пройшли, але воно ще могло колотися. При чому його почало з часом, а мене якраз перестало. На що було сердитися? Просто цей світ так працює. І зараз я натякала саме на це.

— Справедливо, — кивнув хлопець.

— Вони класні.

— Сумнівний факт.

— Богдане, вони знайшли нас і підкинули жучок. Навіть без допомоги Дені. І це були… нестандартні методи.

— Вони виїхали тільки на нестандартності.

— Що чогось коштує.

— В принципі, так, — він задумався. — Ще проти маєш?

Тепер задумалася вже я. Це була звичайна практика, коли хтось критикував, навіть якщо сам був «за». Так можна було більше ризиків розібрати, не зважаючи на свої перші відчуття. Вони не завжди бували правильними. І коли один вичерпував заперечення, ми мінялися ролями. Але я помотала головою, бо більше не придумувалося.

— Добре. Думаєш, вони нам можуть бути корисними?

— Розібратися зі склом, сходити на виставку чи у компанію.

— Це двоє.

— По моєму, вони йдуть комплектом.

— А це нам не заважає?

— Весело буде, — знизала я плечима.

— Високий рівень аргументів, — глибокодумно заявив Богдан, за що я пхнула його у плече. — Гаразд, гаразд. А без них можемо?

— Та можемо… — хоча я ще придумувала, як саме. — Але ти ж не хочеш йти туди вдень.

— Ні. Але Дені може підказати когось на ці ролі.

— Нащо, якщо ми вже знайшли?

— Бо то будуть перевірені.

— Корисливі, можливо слизькі й це час. А ці мені подобаються.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше