Глава 21. Кольє

На виставку ходили ми з Андером, дивилися на модуль ну і вдавали, що все інше нам теж цікаво. І тоді він врешті впевнено сказав, що все вирахував, а Марк з Богом і Ластівкою фіналізували план.

Як би смішно це не звучало, але під час операції нас з Андером залишили за усім наглядати й контролювати, що все йшло по плану. Бо в музеї толку від нас було мало, а от з мікрофоном перед камерами посадити нас могли. Хоча мені місцями здавалося, що вони б і без нас прекрасно впоралися, але треба ж було нас чимось зайняти. Принаймні Бог з Ластівкою і самі мали до усього доступ і поглядали, куди їм було треба.

Але слідкувати за ними було неймовірно цікаво, я відчувала, мов усі переді мною і саме я контролюю операцію. Ну гаразд, я з Андером, який постійно ліз під руку, а ще кумедно коментував, коли охоронці помічали наших і Бог їх швидко вирубав.

До експоната пішли вони, звісно, вдвох. Довгого видовища про те, як вони пробираються вентиляціями та коридорами, увертаються перекидами від лазерних променів та відправляють «спати» десятки охоронців не вийшло. На мій превеликий жаль, думаю, це було б краще за будь-який блокбастер.

Насправді вони залізли через скляну стелю, прямо як у фільмах. Звідкись же ті фільми таке беруть, врешті решт. Ластівка дистанційно відключила датчики на даху, вони туди проїхалися на тролеї, обережно прорізали та дістали скло, а тоді тросом спустилися всередину. І це було сусіднє приміщення від потрібного.

Камери спостереження вона зациклила завчасно, а всередині, висячи у повітрі, повирубала ще кілька датчиків. А тоді пішла вже до самого виставкового модуля, а Бог планомірно сновигав коридорами довкола і потроху вирубав охоронців. Спочатку чітким ударом, а тоді уколом зі снодійним.

Насправді я трохи применшила свою вагомість, бо тут я йому допомагала і працювала з відео з камер. Після того, як Ластівка залізла до них в систему, моїх навичок цілком вистачало підчищувати потрібне. А її відволікати від модуля на таке ми не хотіли, тим паче коли можна було обійтися самим.

Марк тим часом вирубив кількох охоронців надворі й підібрався до одного з вікон в протилежному боці музею.

Поки ми отак розважалися з Богом та направляли Марка, Ластівка вже начаклувалася з нижньою технічною частиною модуля. Це були, можна сказати, такі металеві кліщі, у які вставлявся наш скляний бокс. Або не кліщі, а така напівкоробка. Загалом, залізна оправа з пів метра висотою, яка фіксувала бокс на місці. Та Ластівка розкрила її стінки в усі чотири сторони й так вони змогли дістатися до усіх ребер модуля.

Бог тихо повернувся до неї й разом, вкрай обережно, у спеціальних рукавицях, вони обліпили усі ребра вибуховим «пластиліном» від Андера, особливо звертаючи увагу на кути. І лише коли Андер все проконтролював і лишився задоволеним, протягнули шнур у сусідню залу і стали там за стіною.

Марк тим часом і собі на вікно наліпив тієї вибухівки, хоча там її було куди менше, і притулився до стіни на достатній відстані.

— Готові? — запитала я серйозним голосом.

Була ідея зробити це у своїй манері, додати урочистості голосу, ніби я виголошувала президентську промову чи проповідь читала, та напруження моменту передалося навіть нам через камеру. Андер поряд теж вже не скалився. Подався корпусом вперед, нервово подриґував правою ногою і гіпнозував екрани.

— Так, — відгукнувся Марк.

— Завжди, — весело відповіла Ластівка.

— Добре. Три. Два. Один.

Будь ми з Андером трохи розумніші, прикрутили б гучність у колонках. А так здригнулися від звуку вибуху не гірше за наших на відео. Хоча, якщо врахувати кількість лайки, яка полетіла від хлопців, їм таки було гірше. Але вони швидко оговталися, все ж не шкільну на екскурсію в той музей прийшли, а тому вже за кілька секунд дивилися на результати. Марк влазив у вікно, а Ластівка з Богом крізь уламки йшли до модуля.

З того моменту нам з Андером стало непереливки, а я забрала у думок про нашу непотрібність право на існування.

Відео зі сторони Марка я не зациклювала, а тому, коли пролунав вибух і всі в контрольному центрі охорони сполохалися, по відео вони швидко знайшли хлопця, який безсовісно залазив у вікно. Майже уся охорона отримала наказ бігти туди, а тому ми видивлялися усі коридори й підказували Марку, скільки людей, звідки і як скоро будуть біля нього, а я знову підчистила відео, щоб вони так само не могли слідкувати за ним. І сподівалася, що їхні ІТ-вці не настільки круті, щоб кілька хвилин я не змогла проти них вистояти.

— Назаре, дві хвилини, — скомандував Андер.

Когось Марк вирубав прямо як Бог, але переважно стріляв снодійними дротиками, а коли вже зʼявилася перша більша група, а Андер залишився задоволений тим, настільки близько збіглися інші, Марк одягнув протигаз і перед вентилятором, який встиг одразу після вибуху поставити в напрямку коридору, відкрив балончик з дуже концентрованим та сильним сонливим газом. Вентилятор гнав газ у коридори, а Марк швидко виліз у вікно, де його одразу ж підібрав Назар.

Тим часом Ластівка з Богом дістали з розбитого модуля своє бажане єгипетське кольє вагою з невелике чи навіть нормально вгодоване порося, при чому він примудрився йти першим і, хоча все було дуже швидко, відкидати з дороги перед нею уламки скла, а тоді й з кольє більшість змахнути до того, як вона торкнулася. Хоча, знову таки, обидва були у захисних рукавицях і поранитися їй було б важко.

Поки вони спакували кольє, охоронці вже допетрали, що багатенько з них не відгукуються і всі вони знаходилися у тому крилі. Та Ластівка з Богом швидко піднялися тросами на дах, а звідти тролеєм переїхали на сусідню будівлю, так само спустилися і ледь не секунда в секунду їх підібрали Назар з Марком.

А тоді вони справді гнали! Ми з Андером вже не могли слідкувати за ними через камери, звісно, але за переказами то було щось неймовірне.