Розділ 3

Раніше молода психолог потай посміялася б над такою розповіддю чи перевела б усе на жарт, але зараз їй було по-справжньому лячно, ніби сказане Світланою болем відлунювалося в її власному серці.

– Іра провела два місяці у лікарні, а коли вийшла звідти, забула про свого коханого чоловіка, доньку... і про мене теж забула. Я пробувала говорити з нею, але кожного разу вона знайомилася зі мною наново. Її енергетика теж змінювалася, неначе тоншала, бо Іра перетворювалася на тінь. Без нашого справжнього минулого немає і нас самих. Пітьма вчинила з нами так підступно, як може діяти тільки нелюдська сила. Ми самі віддали їй наші спогади і через них вона дотягнулася до всіх, хто був нам дорогий. Так життя усіх з нашої компанії були переписані наново таким чином, щоб не лишилося жодного зв’язку між нами.

– Сумно, – ледь чутно мовила Ольга, від розділеного почуття у неї заболіло серце. – Але ж якщо ваше минуле перестало бути спільним, то як ти можеш про все те пам’ятати?

Ольга запитала серйозно, а не приймаючи правила гри, як радять у всіх підручниках з психології. Чуття підказувало: з такими речами не граються. І щось у голосі Світлани було таке, що їй неможливо було не вірити.

– Бо я заплатила іншу ціну, не пам’яттю, – різко відповіла Світлана й одразу вибачилась: – Олю, я не мала права на такі емоції. Мені просто... важко говорити. Ти ж розумієш?

– Розумію, – з полегшенням кивнула Ольга. – Але ж це не кінець історії?

Крижана, немов безжальна зброя, Світлана її лякала. Навіть її сильні емоції наново пережитого горя неначе вкрило памороззю, і тому від дотику до них так холодно. Але в останньому запитанні було стільки тепла й неусвідомленого благання про допомогу, що Ольга не могла не відгукнутися.

– Історія безкінечна, у ній лише змінюються персонажі, бо це не захоплива книга, яка має свій фінал і щасливу розв’язку, – Світлана відвела погляд, розуміючи, наскільки важко її співрозмовниці. – Але у цього розділу справді є продовження. Я стежила за життям Іри, не могла її покинути. Раділа її перемогам, хоча й на відстані. Захищала, коли бачила на її життєвому шляху небезпеку. Коли вона упала і зламала ногу, зробила усе, щоб її оперував найкращий хірург і моя подруга знову могла нормально ходити. Коли вона захворіла на важку форму грипу, знайшла спосіб передати через її знайомих дорогі ліки. Коли їй були потрібні гроші для покриття кредиту, бо стрімко змінився курс валюти, посприяла виграшу у лотерею. І я завжди опікувалася її донькою, теж спостерігаючи за нею здалеку. Тим, кого торкнулася пітьма, краще не зустрічатися, щоб не приманити її знову.

Ольга сиділа, не в змозі поворухнутися, серце калатало. Світлана неначе говорила про її власні чудесні порятунки, але ж такого не може бути...

– Чи є спосіб відрізнити справжні спогади від навіяних? – глухо запитала Ольга. – Невже настільки можна про все забути?

– Такий спосіб є. Згадай щось далеке, важливе для тебе, не зафіксоване на фотографіях. Згадай у деталях. Який спогад? Кольоровий чи чорно-білий?

Ольга замислилася, віддавшись спогадам. Перед очима промайнули, неначе тьмяні від ляпок розчинювача, малюнки – перший поцілунок із однокласником, танець на випускному, вибір університету, сварки з батьками, перша костюмована ялинка... Спогади були кольоровими, але тьмяними, ніби тіні, відлуння справжньої пам’яті.

– Що ти відчуваєш? – тихо запитала Світлана, немов бачила все згадане Ольгою.

– Дивне відчуття... Чомусь немає радості там, де вона має бути. І смутку, коли згадую, як плакала. І болю, хоча ж він був...

Ольга глянула на руку, на якій залишився шрам. Вона тоді сильно обпеклася, невдало стрибаючи через вогнище на Купайла. Через вогонь сам не перестрибнеш, має бути пара, але хлопця, якому довірилася, Ольга зовсім не могла згадати.

– Світлано, ти ж не вважаєш своїх друзів зрадниками, бо вони виявилися слабшими за тебе і втратили пам’ять? – пролунало жорстоко, та Світлана розуміла, що під жорстокість маскується страх.

– Не вважаю. Мало хто може вистояти, коли приходять Присмерки. Олю, ти думаєш, що теж забула щось важливе і хочеш знати напевно?

– Хочу, – зізналася Ольга, з надією подивившись на співрозмовницю. – Ти кажеш, є спосіб...

– Олю, він небезпечний, – Світлана сумнівалася.

– А що мені втрачати? – Ольга підвелася, не могла стримати емоції. – У моєму житі панує порожнеча. А якщо це через те, що я живу не своїм життям? Якщо це справжня причина моєї самотності і відсутності радості? Як би не було небезпечно це перевірити, я хочу спробувати!

– Гаразд, – Світлана теж підвелася. – Сьогодні підходяща ніч. Мене не даремно привело до тебе. Я бачила, що сьогодні має загинути моя подруга, хотіла попередити її, але вона не здатна мене почути. Можливо, хоч тобі допоможу...

Світлана ховала погляд, та Ольга на це не зважала.

***Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.com, вона вкрадена в автора***

Вони вдяглися і вийшли на вулицю.

Поки психолог і її клієнтка розмовляли, снігопад скінчився. Крізь хмари проглядали зірки, нині напрочуд яскраві. Сніг рипів під ногами весело, а не сторожко.

– Куди ми йдемо? – запитала Ольга. – Ой!

Вона послизнулася, та Світлана встигла не дати їй впасти.