Ходунки

Тут головне — не поспішати. А куди вже поспішати? Все, що могла, — встигла.

Як поспішала жити, як хотіла швидше стати дорослою, щоб стало все «по-справжньому». Коли була маленькою, була слухняною дівчинкою, навіть, напевно, — покірної, тому що вважала, що все найголовніше — чекає попереду, треба тільки потерпіти. А майбутнє, то саме — щасливе, все ніяк, все далі. Може, поспішала сильно — поспішала побачити гору, а щастя, то саме, справжнє, залишалося постійно маленьким, збоку. Не поміченим.

Або прямо під ногами — як грошик, що впав в пил: тільки придивись уважніше, і ось воно — блисне. Щастя.

Яке воно: щастя?

Гарячий суп зі свіжим хлібом? Або коли тебе не б'ють? А ще добре: під сонечком посидіти. Або погрітися біля грубки. Добре спати і бачити сон про дитинство, і щоб ніхто не міг розбудити, тикаючи в обличчя своєї штукою.

Можуть згвалтувати. Ну, як згвалтувати, що ту ляльку: тягають, як хочуть, особливо, коли напоять. І смикаються, поки не заспокояться, все одно нікуди не втекти, та й не поповзти — теж; ноги тепер — зовсім погані.

Перший раз згвалтував вітчим, а вийшло, що ніби як — сама. Адже могла закричати, могла! А не закричала. Слухняною була, та й жах охопив: як так? Адже не може бути, щоб він це робив зі зла, адже мав бути дорослий важливий сенс, який все це виправдовує? А як було зізнатися мамі? Адже не закричала ж, не закричала! Значить, сама, так?

Потім шпана з району: напоїли і по колу пустили. Розклали прямо на столі, що у дворі прямо під вікнами якийсь п'ятиповерхівки, оточили з усіх боків і по черзі «хоровод» свій водили: хтось між ніг нависає, один або відразу двоє-троє з голови тикають, інші — лапають так, що вільного місця не було. Напевно, кожен по кілька разів пройшовся; довго було, нескінченно довго. А коли тверезішати стала, ткнули до рота пляшку з горілкою. Ковтнула кілька разів, потім — вирвало, вони сміялися і не зупинялися. Значить, так треба було, так? Адже не кричала ж. А чому не кричала? Адже хотіла закричати, коли тільки повалили на стіл, але побачила силует в освітленому вікні п'ятиповерхівки. Там було багато вікон, що світилися, потім — стало менше, гасли, і там були — силуети. У проміжках між нависаючими тілами: силуети. Вони дивилися зі своїх вікон, а потім йшли спати в свої ліжка, і ніхто з них не вийшов, не підійшов, не зупинив. Значить, так треба було, так?

Поїли часто, а потім завалювали куди доведеться. Гвалтували? Напевно, вже — сама. Більше з покірності, ніж з задоволення, немов крізь сон. Який ніколи не закінчується. Поспішала, поспішала, вибігла назустріч щастю. Озирнулася по сторонах, а навколо — силуети, які мовчки спостерігають.

Дійти б спочатку до церкви, а потім — до магазину або до смітника, головне — за ходунки міцніше триматися, щоб не впасти. Неміч — ноги майже забрала, скоро і все інше забере. Дійти б до лавочки, поїсти, щоб ніхто не забрав, може, чогось випити, зовсім небагато, щоб тепліше стало, потім дійти до навалених в кутку ковдр і — поспати.