Розділ 6

    Дівчина поверталася додому вже коли добряче стемніло, але в піднесеному настрої. Вона не знала, що має зробити, але була впевнена, що тепер точно зможе допомогти бабусі. Але перші ж слова, які вона почула, прийшовши додому, миттєво стерли посмішку з її обличчя.

 - Бабусі погіршало. Її забрали до лікарні,- промовила мама дівчини, поглянувши на Марічку очима, в яких стояли сльози.

    Навіть ні на секунду не затримавшись хоча б щоб перевдягнутися в сухе й щось тепліше, вона кинулася на вулицю. Лікарня була зовсім поруч -  в сусідньому будинку, тож дісталася Марічка туди вже за кілька хвилин.

    Дівчина й не помітила, як за допомогою магії на ходу замінила свою мокру фіолетову куртку на суху темно-синю, як опинилася в шкіряних брунатних рукавичках та як у неї при собі з’явилася та маленька дерев’яна скринька, яку бабуся подарувала їй на вісімнадцятиріччя.

    Але коли Марічка вже була на місці, то її не пропустили.

 - Зараз проходить дуже серйозна операція. Туди вам не можна. Нікому з родичів не можна проходити до реанімації. Зараз лікарня закрита для відвідувачів, тому повертайтеся додому,- повторювали їй всоте завчений текст, але не могли вигнати її звідси через те, що навколо дівчини стояло захисне поле.

    Зрозумівши, що їм не вдасться нічого зробити, лікарі пішли до пацієнтів, залишивши дівчину на самоті біля входу до реанімаційного відділення. Проте вона все-таки їх почула й не наважувалася ступити хоча б крок далі, щоб не нашкодити бабусі.

    Спершу дівчина не знала, що робити, але була твердо переконаною в тому, що потрібно залишатися тут, бабуся відчує, що вона поруч. Адже, вона також володіє магією.

    Раптом погляд Марічки опустився на дерев'яну скриньку. Дівчина одразу чомусь зрозуміла, що там повиннно щось бути, але вона тільки й змогла побачити той самий надпис: "Повір. Магія справді існує". І хоча Марічка прекрасно знала це й до того, як знову побачила ці слова, все-таки вони додали їй сил.

    Весь цей час вона постійно шепотіла щось. Марічка й сама не змогла б сказати, що саме. Проте кожне слово, яке злітало з її уст, прихоплювало з собою хвилю енергії, що летіла до лікарняної палати, де найвправніші спеціалісти своєї справи боролися за життя.

    Довгі години вона стояла на місці, підсвідомо повторюючи магічні закляття знову й знову. Стрілки годинника, що висів на стіні крутилися все далі й далі. Ось уже розійшлися всі лікарі, медсестри, пацієнти. Коридори повністю опустіли. Лише подеколи черговий лікар проходив, перевіряючи стан пацієнтів та кидаючи стурбовані та водночас здивовані погляди на Марічку. Але вона цього не помічала, як, власне, й втоми.

    Ось коридори знову наповнилися медсестрами та лікарями, що постійно кудись поспішали. Пацієнти прогулювали по коридорах. А дівчина все ще говорила собі під ніс нікому не зрозумілі слова.

    Раптом пролунала певна неначе сигналізація з боку реанімації. Марічка стрепенулася й припала до віконця, яке виходило на коридор реанімації. Лікарі сновигали туди-сюди, скупчуючись в одній з палат. Здавалося б, настало Різдво, але вони сумлінно виконували свою роботу.

    Почулися десятки схвильованих вигуків. Марічка занепокоїлася все більше. Вона розуміла, що не можна заходити до реанімації, тому від хвилювання почала нервово тупцяти по коридору основного відділення.

    Раптом хтось пройшов крізь її захисний купол. Цього ще не вдавалося нікому з лікарів та пацієнтів, тому дівчина миттю обернулася.

 - Бабусю,- кинулася Марічка з обіймами до найріднішої людини.