Розділ 7

    -  Несу кутю на покуттю. Несу кутю на покуттю,- повторювала мама Марічки, несучи горщик зі смакотою до святкового столу.

    -  Кво-кво-кво-кво-кво,- миттю відповідали дівчина з татом й бабусею.

 Марічка ніяк не могла повірити в те, що все добре. Ось і наступив Святвечір. Вони всі зібралися разом. А завтра в такому ж складі вітатимуть одне одного з Різдвом та розпаковуватимуть подарунки. Це вже вшосте з того часу, як…. Власне, не варто взагалі згадувати про ті події. Головне те, що вже все минулося. Бабуся повністю одужала ще того різдвяного ранку, а лікарі досі надзвонюють із запитаннями про те, як таке взагалі могло статися. Дива трапляються, відповідає бабуся й натискає на клавішу завершення виклику, загадково посміхаючись та змовницьки киваючи Марічці.

 За ці шість років їх і справді сталося чимало. Давайте розповім спочатку? Але ж мені так не хочеться… Ну добре, вмовили.

 Того чудового різдвяного ранку бабуся з внучкою повернулися додому з радісними посмішками. Батьки дівчини не питали ні про що, а просто насолоджувались прекрасному часу, знову проведеному у повному складі родини. Це чудове відчуття спокою та затишку повністю відновило всі сили Марічки й вона ще до самої ночі радісно бігала по квартирі, не вірячи в диво. Звісно, в переносному сенсі.

 Коли Марічка дізналася про те, що магія цілком реальна й присутня абсолютно всюди, то вже не могла повернутися до минулого життя й робити все як раніше. Проте вона все одно завершила університет за спеціальністю психологія.

 Бабуся розповіла дівчині про те, що таких як Марічка є безліч, але дуже мало справді здатні розкрити свій потенціал, а також навчила, як правильно контролювати свої сили й управляти ними. Вони навіть написали власну книгу заклять. Ну й також не забули про унікальні магічні іграшки, які б допомагали людям повірити у дива.

 Дівчина довго думала про те, що б  ще такого вона змогла зробити для суспільства й в результаті в неї з’явилася чудова ідея. Завдяки підтримці бабусі, Марічка відкрила власну школу «Повір у диво». Хоча це більше було схоже на будиночок, де кожен міг відкритися та розповісти про дитячі фантазії, які до цього здавалися чимось нереальним. А ще тут кожен може розповісти про себе й не боятися осуду та того, що оточуючі подумають наче він божевільний.

 До речі, Марічку тут називають ніяк інакше, як «Магічка». Адже вона довіряє людям, що приходять туди й не боїться показувати власні здібності для більшої переконливості слів. Проте навіть після «магічних експериментів» є такі, хто не готовий повірити у магію й докопуються, як вийшов той чи інший трюк, але то вже їхня справа.

************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************

 А чи готові повірити у магію ви? Чи переконала вас ця історія? Можливо, ви не вірите, що все це правда? Скажу вам, що потрібно бути більш відкритими. Не бійтеся фантазувати та мріяти. Адже, можливо, те, що вам здається чимось нереальним, існує насправді.