Пихатий індик

Марина нахмурилась, вдивляючись у своє відображення. Легкий, ледь помітний макіяж, волосся зібране в акуратний пучок, а на обличчі – явне напруження.

«Господи, хоч би не осоромитися в перший же день…», – подумалося дівчині, але відступати було пізно.

Останній місяць вона намагалася знайти собі роботу. Не те, щоб їй не вистачало грошей, але стипендія все ж не така й велика, а беручи гроші у тітоньки Олі, Марина почувалася незручно.

Одного дня вона проходжувалася вулицею і натрапила на привітне кафе, яке шукало офіціанток. Піднявши голову, вона помітила вивіску: «Кафе Марина».

– Це ж треба, - прошепотіла вона сама до себе. – Який збіг.

Дівчина впевнено смикнула вхідні двері, вирішивши для початку випити тут кави, а потім вже вирішувати, чи варто спробувати сюди влаштуватися.

Від побаченого їй перехопило подих. Величезні вікна, які відкривали відвідувачам неймовірної краси пейзажі, висока стеля, скляні круглі столики і білі м’які стільчики з накидками кольору кави з молоком. Взагалі інтер’єр був витриманий у коричневому кольорі, але перевага надавалася теплим відтінкам. На стінах можна було побачити картини, що зображали молодих закоханих парочок, які вирішили поговорити за чашечкою кави, а ще на кількох – застигли щасливі родини, котрі явно щось святкували. Ще Марина запримітила невеличкі полички, на яких стояли різні дрібнички, виконані у вінтажному стилі, а подекуди траплялися букетики сухоцвітів. Взагалі інтер’єр кафе був дуже своєрідним, але напрочуд вдалим поєднанням старого і нового.

Дівчина обрала місце біля вікна. Чекаючи на офіціантку, вона згадала, як була геть маленькою, коли її батьки ще були живими. Тоді Марина мріяла вирости і відчинити власне кафе, куди запрошуватиме своїх друзів. То було так давно… Та й зникло те бажання кудись, слідом за мамою і татом. Багато років вона навіть і не згадувала жодного разу про це. А сьогодні, зайшовши у це затишне кафе, дівчина раптом зрозуміла, що в своїй дитячій уяві малювала інтер’єри дуже подібні до того, який саме зараз бачила.

До неї підійшла привітна молода блакитноока блондинка у простенькій блідо-рожевій сукні трохи вище коліна – форма місцевих офіціанток, і протягнула меню, доброзичливо привітавшись. На акуратному бейджику було виведено «Анна».

Марина замовила каву і простенький тортик до неї. Насолодившись запашним гіркуватим напоєм, вона ще кілька хвилин посиділа милуючись пейзажем, що було видко з вікна, а потім таки наважилась.

– Дівчино, можна рахунок, будь ласка?

– Звісно, – підійшла до неї та ж блондинка, протягуючи рахунок. – Приходьте до нас ще якось. Будемо раді вас вітати.

– Дякую, – посміхнулася Марина, а потім поспіхом додала: – Я… Бачила оголошення… Вам  ще потрібні офіціантки?

– Так, а Ви хочете в нас працювати?

– Дуже хочу.

– Добре, тоді ходіть за мною. Я проведу Вас до управителя. Він цим займається.

Марина слухняно пішла слідом за Анею. Та повела її до дерев’яних сходів. Вони піднялися на другий поверх. Зліва знаходився вхід до іншого залу, схоже, десь вполовину меншого від першого. Та дівчата увійшли у менш примітні двері праворуч. За ними розташувався коротенький коридорчик, по обидва боки якого було по двоє дверей. Аня підвела Марину до перших праворуч, а потім легенько постукала.

– Увійдіть.

– Всеволоде Володимировичу, можна?..

– Так, Аню. Що ти хотіла?

– Ось ця дівчина хоче у нас працювати, – блондинка відійшла трохи вбік, пропускаючи Марину до кабінету.

Очі широкоплечого чоловіка років під сорок із дещо грубуватими, але не позбавленими краси рисами обличчя загорілись цікавістю.

– Д-доброго дня… – ледь чутно мовила дівчина.

– Вітаю, вітаю! Як звати?

– Марина.

– Студентка?

– Так.

– Заочниця?

– Ні.

– Отже, я так розумію, хочете в другу зміну.

– Я… – Марина раптом зрозуміла, що геть забула про цю сторону питання. Навіть не додумалася розпитати Аню про місцеві порядки. – Певно, так. Якщо можна.

– Я так розумію, досвіду роботи у тебе немає, - дівчині різонуло слух це «ти». Так, він був помітно старшим, але невже це годиться у даній ситуації?..  І ще ця його манера спілкування, ніби вона вже давно тут працює, і її запідозрили в серйозній провині. І тон… Який зверхній! Марина раптом спіймала себе на бажанні схопити отой стакан на столі і виплеснути його вміст прямісінько у пику цього зарозумілого індика.

– Немає, – її тон був абсолютно спокійним. – Але мені дуже сподобалося тут, і я буду рада, якщо Ви дасте мені шанс.