Несподівана новина

Вони саме напівлежали у обіймах одне одного просто на долівці, обпираючись об стіну, коли почули, як двері відчиняються.

– Схоже, нас звільняють, – сказала Марина.

– Угу.

– Шкода.

– Агов, ви тут? – покликав їх Руслан. – Ой, не помітив одразу.

– Добрий вечір, Руслане, – дівчина одягла маску злості на своє обличчя.

– В… Ви…Вибачте, – позадкував бариста. – Всеволод з власником домовився. Мені лише сказали, що я маю зробити.

Руслан був хлопцем низеньким і худорлявим, тому двоє людей в недоброму гуморі його не радували.

– Та розслабся, – Марина засміялася.

Він не одразу докумекав, що його підкололи.

– То все нормально? – недовірливо перепитав хлопець.

– Так.

Марина з Костею зібрали свої речі, попрощалися з Русланом і вийшли з кав’ярні.

– То ти повернеш йому обручку?

– Костю, дай мені  день-два подумати.

– Мені здавалося, ти нарешті повірила мені.

– Прошу, зрозумій мене. Я маю прийти до тями і розкласти все по полицях. А коли ти поруч, я не можу лишатися спокійною.

– Мені готуватися до гіршого чи до кращого?

– Ну... Скоро дізнаємося, – вона бігло поцілувала його в щоку і одразу пішла геть.

***

Марина постукала в двері кабінету Всеволода. Їй нелегко далося  це рішення, але вона все ж наважилася. Про те, що він зробив, вони вирішили не говорити, домовившись, що дівчина скаже, що вирішила, коли буде готова. І ось цей момент настав. Марина наважилася ризикнути знову кохати. Та для цього потрібно було пройти через нелегку розмову з чоловіком, за якого вона ледь-ледь не вийшла заміж.

– Так?

– Можна? – Марина просунула голову в кабінет.

– Звісно, заходь.

Дівчина зачинила за собою двері і всілася на стілець навпроти Всеволода.

–  Я хотіла поговорити з тобою…

– Судячи з виразу обличчя, ти прийняла рішення, і воно не на мою користь.

– Я…

– Та я радий цьому. Справді.

– Вибач. Я чиню з тобою підло.

– Зовсім ні. Підло було б, аби зробила навпаки.

– Чекай… – Марина обперлася руками об стіл.

Її обличчя різко зблідло, а легені ніби відмовлялися приймати повітря.

– Люба, з тобою все добре? – Всеволод в мить опинився біля дівчини.

Вона не змогла відповісти. Все навколо розпливалося, знебарвлювалося і зникало. Здалося, що зараз її знудить. Марина прокашлялася. Раз, другий… А потім все різко провалилося в темноту.

Всеволод встиг вчасно зреагувати і підхопити непритомну дівчину.

Марина не одразу зрозуміла, що сталося. Перше, що вона побачила, профіль схвильованого обличчя Всеволода. Світ все ще злегка коливався, тому сфокусуватися виявилося нелегко.

– Тобі вже краще?

– Так. А що зі мною сталося? – дівчина раптом зрозуміла, що вони в його машині.

– Ти втратила свідомість.

– А куди ми їдемо?

– В лікарню.

– Ой, та не варто. Це, мабуть, через хвилювання. Останні кілька місяців я постійно на нервах.

– Нехай краще тебе оглянуть. Мені так спокійніше буде.

Всеволод і Марина сиділи в кабінеті лікаря. Там все було біле, стіни, стеля, занавіски… Дівчині від цього злегка паморочилося в голові.

– Диву даюся. Як сучасна жінка може так довго не помічати власну вагітність?! Вісімнадцять тижнів, а Ви ні сном, ні духом. Невже Вас не схвилювала пристойна затримка?

– Якщо чесно, я навіть не помітила. Останні кілька місяців на мене стільки всього навалилося, що геть не до менструального циклу було.

– Везуча Ви, однак, везуча. Ні нудоти, ні запаморочень… Ви певно Штірліца народите.

– Але це ж вже п’ятий місяць. Невже на такому терміні не повинен бути помітним животик? – занепокоївся Всеволод.

– Зазвичай так, але трапляються виключення. В мене якось була одна пацієнтка, яка аж до кінця вагітності проходила, а животик майже й не виріс.