3.

Ксеня

— Вірун, це казка, — плюхаюся на м’яке ліжко. — Їхати сюди, звісно дуууже довго, але воно того варте.
Тримаю однією рукою телефон, іншою поправляю свою мітлу на голові. Віра заглядає з тієї сторони екрана присвистуючи.
— А там так нічого, — сміється, — бачиш, яка я молодець? Як би не я, так і сиділа у своїй задрипаній забігайлівці, — задоволено випалює пиляючи нігті пилочкою. — Ой, я вже шкодую що відмовилася.
— Подруго, — розтягую губи. — може на свята заглянеш? — а чому й ні? І компанія і весело.
— На новий рік не зможу, а Різдво їду до батьків, сама знаєш.
Звісно знаю. Вірунчик фортуната (людина, що любить фортуна), має до кого йти, а мої батьки вже давно покинули світ, а рідня живе далеко. Уже й забула яке Різдво сама — звикла.
Зазвичай Вадим працював на свята, казав більше платять, але тепер зрозуміла, як він заробляв.
Неприємні відчуття проникають під шкіру. Пройшло лише декілька днів, а таке враження, що роки.
— І правильно, їдь і радій, що є до кого, — сумно підіймаю куточки губ.
— Пробач Ксюнь, я не подумала.
— Та все норм. Слухай, а давай на День Святого Валентина? Ми ж двоє вільні ластівочки, відірвемося по повній.
Віра декілька секунд думає, потім чхає в слухавку і швидко хапає ноутбук.
— Ти геній! — верещить. Чую, як інтенсивно її пальчики пурхають по клавіатурі. — Все, квитки забронювала.
— Вау, оперативно! — сміюся. — Добре сонце, я іду в душ і трішки треба відпочити, бо в потязі — це жах! — Перетіпую плечима.
— Бувай, Ксю, будь чемною дівчинкою, — поглядає багатообіцяльним поглядом.
— Ма! Та я тебе прошу, Вірун. З ким тут бути не чемною? Хіба з ведмедями, — підіймаюся. — Цьомаю.
Закінчую виклик і знову падаю плечима на ліжко.
Я закохалася в це місце: високі гори, поміж який встелено містечко. Кучугури снігу, невеличкі готелі, парки та різноманітні розваги. Здається тут є життя тільки завдяки туристам, бо корінних жителів дуже мало.
Головним атрибутом є щорічний вертеп. Я правда його ще не бачила, не встигла. Але чоловік, який забрав мене з вокзалу розповів, що вертеп справжній. Люди, актори стоять по дванадцять годин в одній позі, щоби порадувати туристів. Такий театр триває до кінця січня, а в лютому інтерпретація купідона.
Як це виглядає поки не дуже врубала, але я тут до кінця квітня, тому побачу на власні очі. Якщо, звісно не дорого.
Як на мене, краще заплатити за лижний костюм і покататися на крутій трасі. Я вже роки не каталася на лижах, а на виставу можна й по телевізору глянути.
Підіймаю руку з телефоном і дивлюся на екран.
Ого, як пізно. Треба прийняти душ, повечеряти й відпочити.
Посміхаюся, згадавши про холодильник.
Сьогодні вперше пошкодувала, що раніше не пішла працювати в приватну клініку. Це ж взагалі шара: житло дають, гроші платять і повний холодильник до авансу.
Життя!
Залишається тільки сподіватися, що колеги нормальні попадуться.
З радісною посмішкою приймаю душ. Навіть співати захотілося. Такого вже років п’ять не було. Вадим завжди казав, щоби я не співала, бо не може витримати мого виття. Ну, а що можу зробити, якщо мені на вухо ведмідь наступив? Правильно — нічого. Але співати іноді так хочеться…
Змиваю із себе дорожній запах, окутую вологе тіло в ніжне, ароматне полотенце й вухом уловлюю шум за дверима.
Серце робить стрибок, завмирає затамовуючи подих. Блін, блін, блін, страшно…
Проковтую сухий, колючий клубок у горлі й різко відчиняю двері. З іншої сторони порога стоїть чоловік: темна курточка червоне обличчя, але найбільше привертає увагу шапка на його голові. Синього кольору з бомбончиком, як у маленької дитини й найголовніше з вушками, що плавно переходять у шнурочки й зав’язані бантиком під підборіддям.
Округливши очі дивиться на мене, як на інопланетянку.
— Ти хто? — випалюємо в унісон.
Дихаю рвано й часто. Дивлюсь на чоловіка, мої груди швидко опускаються й підіймаються. Полотенце не витримує такої напруги, розв’язується й падає під ноги.
Очі чоловіка стають, як два блюдця. Починає трясти головою, інтенсивно кліпати і я швидко ляскаю перед ним дверима.
Сором який.
Щоки вмить спалахують, серце скаче ганяючи кров по судинах.
— Бліна! — вимовляю беззвучно. Підхоплюю полотенце, швиденько витираюся. Одягаюся й виходжу з ванної.
У коридорі пусто. Тихо.
«Блін, як я могла подумати, що будиночок повністю для мене?» — Подумки скиглю.
А-а, блін, блін, блін!
На пальчиках прокрадаюся до крутих, дерев’яних сходів і заглядаю вниз. Якраз добре помітно диван, біля якого стоїть валіза.
Тремтячими руками хапаюся за поручні й стаю на сходи.
Страшенно соромно. Навіть зараз, здається, що я гола і здивований вираз обличчя стоїть перед очима.
Кладу руку на груди, ніби заспокоюючи гуркіт свого мотору. Видихаю декілька раз і спускаюся вниз.
— Я перепрошую, — ховаю очі, — але як ви увійшли?
— Через двері, — різко відповідає.
Хам.
Розсівся на дивані, як господар.
— Ви краще скажіть, як ви сюди потрапили? Ви знаєте, що це приватна власність?
Невже мене не туди заселили? Чи може він…
— Звісно, я працюю тут, — випалюю. Від чого в мене навіть колінка підкошуються.
Я взагалі не люблю конфлікти, але один вигляд цього нахаби мене дратує.
Думає, якщо красунчик із зеленими, немов трава очима, гострими вилицями, покритими легенькою щетиною, прямим носом, модною стрижкою, то може мене ганьбити?
Ну вже ні!
Я пообіцяла Віруні, що буду за себе стояти, от тепер саме час.
— Нічого не знаю, ви повинні з’їхати негайно, — відвертає голову.
— Ма! А чого це я? — обурююся.
— Тому, що мені обіцяли окреме житло, я не потерплю біля себе таких… таких, як, — гидливо підіймає верхню губу.
— Кого? — примружую очі.
— Жінок, що в першу ж секунду готові показати всі свої принади.
Щоки починають палати від сорому, очі самі опускаються в підлогу, а шум у голові вибиває всі думки геть.
— Це була випадковість, — виправдовуюся.
— Не думаю. Швидше за все, ви знали, що це не ваше житло й таким чином вирішили затриматися.
— Що? — нижня щелепа відокремлюється від верхньої. — Ви що собі дозволяєте? — мене вже трусить від обурення. От козел!
— Ви все добре почули.
Так, я все чула!
Хапаю його валізу, тягну до виходу, відчиняю двері й викидаю в сніг. Ляскаю дверима й загонисто крокую в бік кухні.
— Ти що собі дозволяєш? — біжить до дверей.
— Не тикай, бо поломиш, — шиплю.
Зупиняюся біля тумбочки, на якій стоїть електричний чайник. Спокійно включаю прилад, шукаю чашку й чай. Хоч мене трясе від злості.
Ні, я звісно все розумію, але його слово це просто безсоромне зухвальство. Я ж не спеціально все зробила.
Швидкі, важкі кроки стають усе чіткіші. Моє передпліччя міцно стискають і волочуть у бік виходу.
— Тепер іди шукай мою валізу в купі снігу, — гарчить. Очі налиті гнівним оловом.
Хапаюся за стовп із бруса, що розділяє вітальню й кухню, обіймаю його руками й ногами.
— Сам йди, хамло! — показую язика.
Стук у двері. Ми двоє завмираємо.
— Відчинено, — кричить чоловік.
До будинку заходить водій, що доставив мене з вокзалу з валізою, яку я не так давно викинула.
— О, бачу ви вже познайомилися, — рже, — думаю ви будете чудовими сусідами.
Ще міцніше обіймаю стовп. Зустрічаюся поглядом із зеленими очима, протягую з ніг до голови й моє тіло миттєво перетіпує.
— Нізащо!
Чоловік відпускає мою руку.
Відскакую, як ошпарена на декілька метрів назад.
— Тільки через мій труп, — хмикає.
— Як хочете, готелів тут багато, бо переселити вас немає куди. Це останній вільний будиночок.