5.

Ксеня

— Як дитина, — обдаровую злісним поглядом «дорогого сусіда». Обтріпуюся від снігу. Одяг повністю промок, а волосся переплуталося з клубочками снігу, який ще трішки й перетвориться у воду.
У роті ще гірчить від кави.
Бовдур. Не знаю чого він туди підсипав, але розносить рот так, ніби чілі наїлася.
Треба було снігом заїсти. А так дурно намочилася.
— На себе подивися, — протягує поглядом.
— Зі мною все добре. Я не роблю всілякі дурниці на відміну від тебе, — закочую очі. — Он який бугай виріс, а розуму на п’ять копійок, — бурмочу під ніс.
Повільно виходжу на другий поверх і ховаюся у своїй кімнаті. Це ж треба було так вляпатися. Блін, а я так хотіла сьогодні піти погуляти. Але як залишити таку дитину одну в хаті. Ще, не дай Боже підірве будинок.
Хоча…
Та нехай, тоді точно жити з ним не доведеться.
Так і зроблю: сьогодні піду в мандри, завтра відпочину, якщо буде де, а в понеділок робота, знайомство з колегами. Сподіваюся, нормальні попадуться.
Знаходжу в сумочці карамельки зі смаком м’яти. Закидаю до рота, щоб хоч трішки втихомирити тайфун, що скручує язик і горло.
Одягаю мої улюблені джинси, синій гольф, Розчісую кучері й взуваю комфортні чоботи на танкетці.
Протягую рукою по всій довжині волосся. Вологе. Все-таки треба було посушити.
До вечора буде закручений баранчик, але бажання залишатися із сусідом взагалі немає.
Одягаюся мовчки. Просто ігнорую присутність Яна, що поглядає на мене з-під лоба з дивана.
Цікаво, чого він не пішов геть? Так рвався…
— З’їжджаєш? — куток губ летить вверх.
— Тільки після вас, — відповідаю із сарказмом. Ховаю під білим в’язаним шарфом шию, покриваю голову такою самою шапкою. Руки в рукавички й просто іду на вихід. Не прощаюсь.
Згадую, що придурок зламав ручку й зупиняюся біля дверей.
Ручка на місці. Легенько натискаю і двері - відчиняються.
Треба ж, а руки з потрібного місця ростуть, коли треба. І коли не треба теж.
— Вау, — усе відразу втрачає сенс. Гори причаровують красотою. Дихаю на повні груди морозним повітрям і крокую вперед.
Водій казав, що тут багато красивих місць. І поки є можливість треба побачити все, хтозна може прийдеться працювати понаднормово й на вихідні.
Чесно, я не проти. За такі гроші, що вони платять за переробіток я готова працювати два місяці, а потім відпочину, може навіть на море з’їжджу. А чому б і ні? Давно хотіла відвідати Анталію.
Цілий день вештаюся по засніженому місту. Усе побачила, навіть Різдвяну виставу. Вона мене вразила наскільки все реалістично. Пообідала в Макдональц. Звісно заглядала до ресторану, але там чай коштує як моя місячна зарплата на старій роботі. Тому обійшлася фастфудом.
Тільки на гірськолижну трасу не пішла, побоялася. Дочекаюся Віру, двом заблукати веселіше. А те, що ми потрапимо в якусь халепу я навіть не сумніваюся. Це як клеймо на чолі.
День без пригод — марна трата часу. Віра так завжди говорить.
Повертаюся додому вже майже під вечір. Легкі сутінки опускаються на землю, а я тільки зараз розумію, як втомилася за цілий день. Зупиняюся біля дверей і різко розвертаюся й крокую до запасного входу.
Страхуюся. На всякий випадок.
Прокручую легенько ключ, штовхаю двері й з острахом заходжу в приміщення.
На щастя все спокійно.
У вітальні знімаю куртку.
Диван порожній, як не дивно, а з кухні доноситься просто м-м, який запах.
Я, як Том, із мультфільму: заплющую очі старанно втягуючи в себе аромат смаженого бекону, на автоматі відкриваю сковорідку на плиті й давлюся від аромату яєшні.
Коробка автомат працює безвідмовно поглинаючи зі швидкістю торпеди їжу, насолоджуючись перчиком, помідорами, свіженькою петрушкою та кропчиком.
Навіть без хліба. Руками. Їм і наспівую мелодію блаженства. Задоволено набиваю шлунок і отямлююся тільки коли сковорідка порожня. Підіймаю погляд і впираюся в зелень очей Яна.
Серце забуває як битися. Останній кусок яєчні застрягає в трахеї. Швидко підхоплюю пляшку води на столі й заливаю в себе з горла.
— Смачно?
Трясу головою.
— Я розумію, голодна. Але як у маленьке тіло помістилася така кількість їжі? — показує на порожню тару.
— Хм, подумаєш два яйця підсмажив, — тисну плечима.
Помаленьку відходжу від місця злочину. Зриваюся з місця й оббігаю стіл з іншого боку.
— Там, шість! Шість яєць, триста грамів бекону, помідора й цілий болгарський перець! І ти все з’їла! — рявкає в спину.
Вибігаю на другий поверх і зупиняюся на останній сходинці сходів. Прислухаюся до звуків переслідування, але їх немає.
Дивно.
Повертаюся.
Ян сідає за стіл і опускає голову на руки.
Маленький, зовсім малюсінький жаль стукає до мого сердечка.
Спускаюся вниз. Відразу прямую до плити, вмикаю вогонь.
Вивчаю вміст холодильника й помічаю рибу.
— Тобі подобається риба? — несміливо повертаю голову до чоловіка.
— Якщо без отрути, то так, — примружує повіки. Сканує мене поглядом.
— Тоді я приготую, у якості вибачення за яєчню. До речі, вона просто, м-м, божественна, — ще відчуваю смак.
— Знущаєшся?! — обурюється. — Я чоловік, мені м’ясо потрібне.
Так і крутиться на язиці: «В якому це ти місці чоловік».
Прикушую язика. Очима бігаю по продуктах і натикаюся на шматок м’яса.
— Борщ із м’ясом? Знаю відмінний рецепт. Правда це швидко не буде. Але можу бутерброди зробити, щоб придушити черв’яка.
Легенько посміхаюся.
Ян втомлено махає головою.
— Але тільки під моїм пильним наглядом. Хто знає, чого ти туди накладеш.
— Я не така дитина, як дехто, — різко повертаюся до холодильника.
Готую під конвоєм. Чоловік дивиться мені в руки, навіть тоді, коли чищу овочі.
Цікаво, він думає, я на них плювати буду?
Ага, зараз. Сама борщику червоного з пампушками… М-м, з часничком.
Це так на мене гори подіяли. Готова зжерти все на світі.
Швиденько знаходжу муку, розпушувач. Декілька хвилин і тісто готове. Включаю духовку на сорок градусів і формую маленькі круглі булочки.
У теплі тісто підростає миттєво. І тільки тоді я вмикаю режим випічки. Наперед готую поливку з часнику й петрушки.
Через пів години кладу перед чоловіком тарілку справжнього борщу з пампушками. Себе теж не обділяю.
— Цікаве ти створіння — Ксеня. Тепер усі хочуть суші, барбекю, а ти борщ із пампушками.
— Я не всі, — беруся за їжу.
Ян повторює за мною. З недовірою пробує і змінюється в обличчі.
— Смачно, — хмикає. — А я от нічого крім яєчні готувати не вмію.
— Проте вона дуже смачна, — сміюся.
Куштую із задоволенням. Я завжди любила смачно поїсти й готувати люблю. Головне, щоб у холодильнику були інгрідієнти. У нас із Вадимом завжди була домовленість: він купляє, я готую. Правда завжди за мої гроші.
Знову колючки зради повертаються до серця. Не те щоб я дуже шкодую за ним, але п’ять років життя разом це не день. Звичка, напевно.
— Що сталося? — дивує питанням. — Ти похмурнішала, не подобається те, що приготувала? — скептично вигинає брови.
— Ні, просто, — замовкаю проковтуючи клубок у горлі. — Не важливо.
— Я приглянув для тебе чудовий готель тут недалеко.
Кидаю ложку на стіл і підхоплююсь на ноги.
— От сам і живи у своєму готелі.
— А що ти пропонуєш? Особисто я не можу жити під дахом із людиною, якій не довіряю. Не викликає в мене довіри твоя мордочка.
От поганець! Це в мене мордочка?
— Є один вихід! — зараз я тобі покажу мажор прокачаний.
Біжу до вітальні, хапаю кусочок крейди з каміна, раніше там помітила випадково, й повертаюся. Лінією ділю стіл на дві частини й випалюю:
— Ось так. Це твоя частина, — показую пальцем на стіл по іншу сторону лінії. — Тепер зробимо так з усім будинком. І тільки спробуй ступити ногою на мій бік — смерть!