6.

Ян
— Гаразд. Якщо твоя високість так вирішила, то я підкорюсь, — хмикаю. — Якщо щось станеться, мене не клич.
Підіймаюсь на другий поверх, залишаю цю божевільну на самоті. Хай грається, як бажає, а в мене є більш важливіші справи.
Заходжу до кімнати відкриваю ноутбук. Потрібно передивитись документацію по клініці. Який буде персонал. Ознайомитись з усіма можливими проблемами. Друг, негідник, сподіваюся хоч це скинув. Тільки з будинком паршивець прогадав. От якби я був сам. Ммм…
Мріяти ніхто ж не забороняє.
Берусь до роботи. Так проходить день.

Я б уже чогось з’їв, час обідати. Живіт бурчить від розладу шлунку, і я вирішую спуститись на кухню.Саме там зараз йдуть бойові дії за місце під сонцем.
На кухні нікого не помічаю, але вже все розмальоване крейдою. Постаралась все-таки. Молодець.
Вмикаю чайника та починаю робити собі канапки. Їсти хочу — страх. Роблю каву, сідаю за стіл. Не проходить і п’яти хвилин, як на кухні з’являється Ксенія з вбивчим поглядом. Починає копирсатись у холодильнику, а потім іде до раковини. Згадую, що ще вчора відкрутив гвинт, а посуд ще ніхто не мив, бо ми були дуже зайняті. Значить зараз буде «бум».
Продовжую пити каву, щоб мене не запідозрили. Чекаю. Секунда, дві й «бам!».
Ксенія кричить, як навіжена, а я не рухаюсь. Навіть оком не сіпаю.
— Ти не збираєшся допомогти? — верещить.
— Ні, — повертаю голову у її бік. Вона вся промокла і з крана ллється вода, але не спішу кидатись на допомогу.
— Прошу тебе, — благально дивиться, а я хитаю головою. — Ідіот.
— Ти сказала, якщо увійду за лінію — мені смерть, — показую поглядом на візерунки біля раковини.
— Я визнаю, що дурна ідея. Допоможи, — просить.
Здаюся й повільно встаю. Направляюся до комори. Прихоплюю ключ та перекриваю під раковиною кран. Закручую гвинт і готово. Кілька хвилин роботи.
— Все, — повертаю голову до дівчини усміхаючись.
— Дякую,– сором’язливо опускає очі.
Проводжу по ній поглядом. Футболка вся промокла і через мокру тканину мені видно всі принади.
— Тобі краще переодягтись, — вказую рукою у якій знаходиться ключ на футболку.
— Так. Ти правий, — всміхається дівчина та відтягує від свого тіла прилиплу тканину. Вона повертається, послизається. Починає падати. Реагую миттєво. Ловлю її, але сам послизаюсь.
Разом падаємо. Я на підлогу, а Ксенія на мене. Обоє айкаємо, ойкаємо. Я відчуваю, як дівоче тіло треться об моє. Всередині все перевертається.
Дихай, Яне. Ти впораєшся.
Підіймаю погляд на розчервонілу дівчину і єхидно посміхаюсь.
— Ти вже вдруге в моїх обіймах.
— Це… ем, — губиться вона.
— Випадковість, — хмикаю. — Не бажаєш встати, чи ти й далі хочеш мацати мої груди. Знай, я не проти, але тобі потім зі мною жити.
Ксенія червоніє ще сильніше та пробує встати з мене. Послизається й заліплює ліктем мені в груди. Сичу та повертаюсь разом із нею.
— Мені здається, тобі потрібні нові капці.
— А тобі нові мізки, — хмикає. Знову кладе свої крихітні руки на мої груди. Впирається ними та пробує мене скинути.
— Я сам встану. Так безпечніше, а то ще приб’єш ненароком.
— В планах є, але не таким способом, — єхидно посміхається.
— Та невже! Тоді мені краще тримати дівчино вас ось так. Зараз зв’яжу тебе, й ніхто не дізнається, що в моєму будинку живе дівчина, яка багато на себе бере, — згрібаю її руки у свої та закидаю за голову.
— Моя подруга дізнається і примчиться, — злякано говорить. Ледь не гикає.
— Тоді я і її зв’яжу. Пограємо в трьох, — нахиляюся дуже близько до її обличчя. Ксенія шипить та б’є чолом мені прямо в мій ніс.
— Нізащо! — кричить вона, а я готовий вити від болю.
— Ти божевільна? Ідіотка! — кричу крізь біль.
— Сильно боляче? — схиляється наді мною.
— А, ти як думаєш? — хриплю. У горлі пересохло, а в очах стрибають зайчики.
— Вибач, — говорить та кудись йде. Хвилина шурхотіння і Ксенія відтягує мої руки від носа. Прикладає до нього щось холодне й сідає поруч, спершись об тумбу. — А ми могли б нормально жити разом, — зітхає замислившись.
— Тільки не з тобою,– говорю через ніс.
— Як хочеш, — стинає плечима та встає.
— Куди йдеш? Прибери тут усе.
— А ти що? — дивується.
— Я поранений, і все через тебе, — шиплю та пробую встати.
Ксенія мовчки йде нагору. Розумію, що діла не буде. Трохи сиджу. І починаю витирати воду. Не люблю безлад в домі. А от інша особа, певно, дуже його любить.
Наводжу лад на кухні. Також стираю її художні замальовки по всій кухні та вітальні. Потім підіймаюсь у свою кімнату та йду до дзеркала у ванну. Матюкаюсь, коли бачу опухлість на обличчі. Якщо до завтра не пройде, я її прикінчу. Як на роботу йти? І це в перший робочий день.
Зітхаю.
Треба другу подякувати.
Підхоплюю телефон. Один пропущений від паскудника Стаса. Набираю номер.
— Привіт, друже. Як ти там? — Як я? Паршиво, бліна.
— Привіт. Та знаєш… не дуже так. І все через тебе, — сичу. — Якщо я ще раз погоджуся на твої пропозиції, то краще руку собі відріжу. Більше ніколи тобі не допомагатиму. Затямив?
— Та, що там у тебе таке? — вражено запитує.
— Ксенія, що в мене ще може бути. Це просто ходяча катастрофа. Лихо. Та вона мені ледь носа не розбила. Капець якийсь. Це халепа, а не дівчина, — жаліюсь другу, який напевно насолоджується домашньою тишею. Заздрю я йому.
— Ого. Та в тебе там такі страсті. Я вже починаю заздрити, що ти замість мене поїхав, — випалює, а я уявляю, як душу його. Ох… Дістався ж мені друг, не дай боже.
— Не верзи дурниць. Тут немає чому заздрити, — хмикаю.
— Та прямо там. Бачив уже її голою, що так говориш? — я затихаю. Питання прямо в лоб. — О-хо-хо-хо. Та, ладно! Ти серйозно? — кричить у слухавку.
Закочую очі.
— Досить уже, бо нічого не розповім, — сміюсь. Потім ще цей піднятий стан. Кхм… І, що це все може означати? Та біс із ним.
— Мовчу, — слухається вперше в житті. Певно, йому дуже цікаво.
— А, я нічого тобі не розповім. Потрібно було самому їхати. Усе друже, бувай. Немає коли, — перериваю виклик та починаю переодягатись. Спати хочу страшенно.
Стукіт у двері. Навчилась таки поводитись, як людина?
— Заходь, — говорю й одягаю на себе піжамні штани.
— Я тут тобі принесла… Ахахах. О, боже, — стримує сміх.
— Що там у тебе? — пропускаю повз вух.
— Я тут приготувала пиріг, але не встигла скуштувати. Принесла тобі в знак вибачення й подяки за прибирання, — протягує мені тацю, зі шматком пирога й чашку чаю.
З настороженістю дивлюсь на неї.
— Не отруєне? Хтось грозився, що хоче мене прикінчити, — звужую очі.
— Не хвилюйся, не цього разу, — усміхається та підходить ближче. Кладе тацю на ліжко та відходить. — Може тобі ще льоду, чи гелю? — опускає очі до підлоги. Починає нервово м’яти пальчики.
— Нічого не потрібно, дякую, — хмурюсь. Це ж треба. Подяка. Я вже починаю боятись.
— Добре. Я тоді пішла. На добраніч, — зачиняє двері.
Я лишаюсь сам. Дивлюсь на тацю. Підіймаюсь, беру її в руки та несу на тумбу.
Не буду їсти. Може щось підсипала.
Розстилаю ліжко. Заводжу, ставлю будильник на шосту ранку й лягаю спати. Ранок вечора мудріший.