9.

Ксеня
— Я взагалі шокована, — заглядаю на подругу. Вона заходиться сміхом, трясе телефоном і не дозволяє мені розгледіти її обличчя.
Дуринда.
Підставила мене під монастир, а сама веселиться. Ні, ну а що тут смішного? Мало того, що він коїть дома, так ще на роботі обплював мене з ніг до голови.
— Їду додому, — от тільки куди — не знаю.
— Ксю, розслабся ти, ще понервуй махіну, а потім я приїду і відірвемося в Тріумфі. Кажуть там є статуя святого Валентина, яка здійснює бажання.
Закочую очі й падаю спиною на подушки.
— Вірун, даремно ти віриш у казки, — відразу згадую про колишнього хлопця. — Немає на світі нормальних чоловіків, — зітхаю. Для мене так точно.
— Мила моя, а нам і нормальних не треба, — хіхікає, — нам треба таких, як нам треба.
І як це розуміти?
— Ві, я іноді не розумію твоєї філософії. Тому будь така ласкава вбий мого детектива відразу, — я ж спати не буду й мізки собі поламаю, поки дійду до правильної відповіді. Якщо така взагалі є.
— Ну матінко даєш! — викочує очі. — От дивися, — знову трясе телефоном, — тобі треба нормального, а мені не дуже. Ну, сама логічно подумай: кохати я не збираюся, — відрізує. А я збираюся. Не можу жити під одним дахом із чоловіком тільки тому, що в нього між ніг є одна штуковина. Для мене важливо відчувати. — Як і утримувати, — це кидок у мою сторону, — потім, розумного теж не треба, ну сама розумієш різні ситуації бувають.
— Тобто повні протилежності Максима, — перебиваю. Подруга випинає нижню губу від образи.
— Не бачу нічого подібного, — опускає очі.
— Пробач, Ві, я…
— Не вибачайся ти маєш рацію, я боюся таких типажів, як мій колишній, сама знаєш як боляче коли тебе зраджують.
У тому і справа, що я вже й думати не думаю про Вадима, може й не було ніякого кохання?
У думках усе більше осідай екземпляр «два в одному». Цей бісів красунчик впився в мозок як вірус і сидить, ніби король на троні.
— Люба моя, усе в нас буде добре. І навіть якщо ми не знайдемо нормальних-ненормальних, — сміємося двоє, — заробимо гору грошей, купимо будиночок на Калабрії, і будемо вишивати дивлячись на море.
— Бліна, а мені подобається ідея. Італійці ще ті гарячі мачо, — еротично облизує губи.
У двері тихенько стукають.
— Все люба, до завтра, — скидаю виклик.
— Відчинено, — суворо.
Показується Ян: чорний спортивний костюм із білим, не зрозумілим написом на рукаві. Обличчя, як завжди насуплене. Густі брови зсунуті до перенісся, а губи зімкнуті в тонку лінію.
— Ти вечеряти не будеш? — вау, це що прояв турботи?
— Ні, дякую, я сьогодні вже наїлася, напилася й навіть душ прийняла і все на роботі, — прикушую язик.
Ніколи не помічала за собою стільки колючок, як після зустрічі з цим нахабою. Усе життя була урівноваженою та привітною з людьми. Напевно від нього заразилася хамством.
— В тому, що сталося тільки твоя провина, — січе.
Здуріти… Так я ще й винна, що він працює в тій же клініці?
Опиняюся біля «дорогого» гостя. Між нами відстань десь два метри не більше. Відчуваю хвилю негативу й відплачую тим же.
— Ми не на роботі БОС, — виділяю, — тож котіться до чортової матері з моєї кімнати, — а ти як думав? Що я терпітиму?
Ха-х.
— Дурепа, — ховається за дверми.
Тиждень пролітає майже нормально. І чим ближче до Нового року, тим більше зростає бажання повернутися в місто. Не хочу святкувати із сусідом, а замикатися в кімнаті тим більше.
Мені здалося, що ми навіть притерлися за сім днів. На роботі я просто мовчу, а вдома просто викажу все що думаю й після того сплю як немовля.
Усе як ми домовлялися.
Іноді навіть хочеться з ним поговорити відверто і сказати що він паскудник, хоч і симпатичний.
А ще в мене дивне відчуття, що він стежить за мною на роботі. І дивиться якось дивно.
З першого погляду він нормальний чоловік, кажу ж симпотний. І навіть із клієнтами гарно поводиться. А ще, відмінний ветеринар.
Два дні тому нам привезли спанієля з яким господар їздив на полювання. Собака потрапив у капкан і потрібно було оперувати ногу. Бідненький песик, як згадую сльози очі щипають. Ян усе сам зробив, хоч і попросив мене бути поруч.
Я не втручалася. Просто спостерігала і зрозуміла одну річ: дуже шкода, що такий спеціаліст із замашками психіатричного настрою.
— Доброго дня, — вітаюся з Оксаною за стійкою. Я як завжди вийшла раніше. Коли, коли, а зранку бачити насуплену гримасу Яна точно немає бажання.
— Привіт, Ксюню, — я попросила мене так називати. Не люблю фамільярності.
Не всіх випадках звичайно.
— Як настрій готова до свят? — обтрясаю курточку від снігу.
За ніч так навалило снігу, що автомобілі не можуть проїхати. Краса неймовірна. Сподіваюся, що він протримається ще декілька днів, і Новий рік зустрінемо на засніженій землі, як колись, у дитинстві.
— Так, так, а ти чула новину? — шепоче.
— Ні, — знизую плечима. Сподіваюся, що наш головний передумав і тікає у велике місто. Це б була найкраща новина.
— Головний вирішив зробити корпоратив, — бліна, — і не просто корпоратив, а в готелі Тріумф.
— І що? — знаю, що готель найпрестижніший в окрузі.
— Пф, як і що? Ти знаєш які там ціни?
Що кому!
— Не знаю і знати не хочу. Корпоратив значить усе на халяву
Начальство нехай розплачується. Он яку машину має, мені ще треба пів життя до такої, не їсти, тоді може і придбаю.
— Звісно компанія платить, але сам факт, що він буде й ще в готелі налаштовує на цікаві думки. Наш головний має дах там, — показує вказівним пальцем у стелю.
— І нехай, — фиркаю.
Уже в кабінеті знімаю верхній одяг і продовжую обдумувати слова Оксани. Зрозуміло, що він не простий сирота, як я, але й не думала, що настільки крутелик.
Бліна, ну а мені яка різниця? Місяці пролетять і я забуду про нього, як і він про мене.
— Ксеніє Мартинівно, через п’ять хвилин чекаю вас у себе в кабінеті, — я підстрибую від несподіванки. Двері так само швидко зачиняються як відчинилися.
Що це було?
— Психований, — бубню під ніс.
Поливаю єдину рослину в приміщенні. Не люблю вазони, але кактус дістався по заповіту від колишнього власника кабінету, а я не змогла викинути.
Чекаю ще декілька хвилин і тільки тоді йду до начальника.
— Можна, — стукаю й відчиняю двері.
— Заходьте, тільки вас і чекаємо, — кидає в мене злим поглядом.
Причинивши двері сідаю поруч зі Стасом. Він, звісно не дуже приємна компанія, але в маленькому кабінеті немає більше місця. Усі співробітники відділу тут.
— Хвилин двадцять тому, а може й більше, — зиркає на мене з-під лоба, — я отримав відповідь від начальства і вони підтримали мою ідею з корпоративом.
— Ура! — свист, овації.
Сиджу непорушно, навіть оком не моргаю. Не поділяю радості.
— Все, усе, — встає з-за столу, — можете прийти зі своїми другими половинками, тільки потрібно попередити заздалегідь.
— А ви будете сам, чи з кимось?
Оксана іде в наступ. Важко уявити, що буде після прийняття алкогольної дози.
Уже уявляю, як жінка чіпляється до Яна й душуся зі сміху.
Треба зробити компромат на начальника, от тоді розпочнеться життя.
— Думаю, з Ксенією Мартинівною, — е ні, друг за моїми плечима не можна ховатися.
Пропалює мене дивним поглядом.
— Я ж не можу контролювати все сам, а Ксенія показала себе, як хороший, відповідальний спеціаліст.
— А дівчини ви не маєте? — Оксана ти молодець, тискай до стінки.
— Маю, але вона в місті.
У грудях стає гаряче від його слів.
— Вибачте, але не можу вам допомогти, у мене інші плани, навіть не знаю чи буду йти на корпоратив, швиденько випалюю й опускаю очі.
Його слова ріжуть мене під самі груди розбурхуючи образу й доволі дивні почуття.
Він же не може мені подобатися?