-12-

Ян

– Ти мені подобаєшся, але я хочу, щоб ми з тобою… – запинаюсь на пів слові.
Не знаю, як і описати свої відчуття. Якщо її немає поруч… просто погано. Таке враження, що для мене вона не просто сусідка чи колега, а ще хтось. Тільки от хто я ще не розібрався.
– Подобаюсь? Ти при своєму розумі? – злиться. Відштовхує.
Згрібаю назад в оберемок. Не відпущу так просто. Досить воювати за житло та роботу.
– Хіба ти зі мною не згідна? Я бачу, що тобі теж важко з собою боротися. Зізнайся, ми обоє влипли. Серйозно влипли. Я тобі так скажу: краще мирно жити, ніж від болю вити. Адже у почуттях немає боса та підлеглої чи сусідів, тільки …
Дурень! Що я верзу. Це все алкоголь, тверезий я б такого сто відсотків не сказав.
– Припустимо, я з тобою погодилась. І? – схрещує руки на грудях. – Може відпустиш, нарешті? Я не збираюсь нікуди тікати.
– Мир? – гучно видихаю.
– Якщо зараз не відпустиш, не погоджуюсь, – сичить, мов кішка.
– Гаразд. Все, відпускаю, – підіймаю руки вгору, відходжу назад.
– Ходімо вже додому. Горе — друг, – усміхається.
Я просто милуюся цією посмішкою.

Ксеня
Доходимо додому мовчки. Мені й говорити не хочеться губи ще горять від поцілунку, серце тріпоче від щастя. Бліна, він має рацію, але треба впевнено удавати, що нічого не сталося і я нічого не розумію.
— Зачекай, — стаю на сходинку й різко повертаюся. — А як же твоя дівчина? — це він мене в коханки записує? Це вже ні!
— Ксеню, — підіймає куточки губ, — немає в мене нікого. Це була вистава для Оксани.
Прижмурююсь.
— І я маю в це повірити? — я може й дурепа, але не на всі сто.
— Не бачу сенсу брехати Ксю, — іде за мною. — Я поводив себе як дитина, визнаю. Сам не розумію, що на мене найшло. Пробач.
Зупиняюся.
— Добре, — зітхаю згадуючи гіркий досвід.
— Дякую, — допомагає мені зняти верхній одяг.
— Мені цікаво, ти такий відмінний актор, чи зараз переді мною справжній Ян? — зупиняюся біля сходів. Без тіні докору спостерігаю за його впевненими рухами та серйозним виразом обличчя.
— Дай мені тиждень, і я покажу тобі справжнього Яна, — підіймає брови.
— Домовилися, — подивимося наскільки тебе вистачить. — Добраніч.
Погодитися я погодилася, але сумніви все одно є. Звісно все буде зрозуміло з його поведінки й вчинків. Я вже трішки вивчила Яна, сумніваюся, що він може мене здивувати.
Піднімаюся до себе, падаю на ліжко посміхаючись на весь рот. Ян має рацію, між нами є якісь дивні почуття. І щоб їх зрозуміти потрібно почати нормально спілкуватися, перш за все.
— Можна, — стук у двері.
— Ні, я переодягаюся, — хочу зіскочити з ліжка, заплутаюся в покривало й падаю на землю. — О, бліна! — промовляю одними губами сподіваючись, що він не почув мого приземлення.
— Я замовив піцу, через двадцять хвилин обіцяли доставити.
— Добре, я встигну, — якщо встану.
Підіймаюся потираючи поперек. Швиденько, наскільки це можливо, переодягаюся у в’язану сукню, шкарпетки-гольфи вище колін, до речі вони в подарунок до сукні йшли. Розпускаю волосся й тихенько прямую на перший поверх.
Зі сходів помічаю накритий імпровізований стіл поруч з каміном, розставлені свічки, і чоловіка, який нервово ходить з кута в кут.
— Сподіваюся я встигла? Не люблю холодну піцу, — чоловік повертається на голос й швидко вимикає світло, погрозивши кімнату у напівтемряву. Малесенькі вогники свічок, виблискування гірлянд і язики штучного вогню — це все, що дозволяє бачити ніжний погляд чоловіка й радісну усмішку.
— Так, присідай, — допомагає мені опуститися на пухнастий килим. Сам присідає навпроти не зводячи з мене погляду.
— Ми будемо їсти? — скептично вигинаю брови. Можливо він цього і не бачить, але питання, сподіваюся чує.
— Так, — трясе головою.
Вправно справляється з картонною коробкою, відкорковує вино.
— Звісно, для піци краще пиво, але я не був впевнений, що ти його вживаєш, — обережно дає мені напівнаповнений бокал білим вином.
— Дякую, і ні я не вживаю пиво, — закушую нижню губу. Підхоплюю шматочок піци, запиваю терпким вином. Тепло розтікається тілом миттєво, усмішка з’являється на обличчі від цієї ситуації.
— Що смішного? — цікавиться, відпиваючи зі свого бокала.
— Нічого, просто, — опускаю очі, — дивно все це, — сумно усміхаюся. — Вчора ми були готові одне одного вбити, а сьогодні тут… свічки, романтика, — показую на всі атрибути, що він приготував.
— Погоджуюсь, слабо, як для першого побачення, але о одинадцятій вечора вже всі ресторани зачинені. Вважатимемо, що це знайомство, — зелені очі здаються темними.
— Занадто круто, — фиркаю. Допиваю вміст бокалу і мені відразу оновлюють.
— Розкажи щось про себе.
— Що саме?
— Все, мене цікавить — все! — підсувається ближче. Його теплий погляд змушує опустити очі й відчути, як кров підходить до обличчя. Пильно розглядає. Присуває мене до себе, змусивши обпертися плечима на його плече.
— В мене досить одноманітне життя. Було…
— Давай від початку, самого початку, — робить ковток.
Опираюся в міцні груди, втупивши погляд в камін. Відчуваю теплий подих на потилиці й він мене заспокоює. Змушує згадати давно забуте минуле й розслабитися.
Ян охоплює мене за талію, кладе підборіддя на плече.
— Ім’я ти знаєш, — хихикаю, — мені двадцять п’ять. батьки загинули в авіакатастрофі коли мені було чотири роки. Тоді я потрапила до сиротинця. З дитинства рятувала тварин і стати ветеринаром було моєю мрією.
Сумно посміхаюся.
Ян ховає мене в ніжних обіймах.
— Далі, — відчуття ніби я у казці. — Чи це все?
— Звісно ні, — обурююся. — Вступила до університету, де познайомилася з Вірою, своєю найкращою подругою, можна сказати сестрою. Зустріла Вадима, — перед очима постає картина “на дивані” вириваючи з горла схлип.
Саме зараз стало нестерпно боляче. Хочеться бути слабкою і плакатися в міцне чоловіче плече — опору.
— Ми жили під одним дахом майже п’ять років, — замовкаю. Мені соромно зізнатися, що мене водили за носа.
— Дай вгадаю, — шепоче, — він тобі зрадив перед від’їздом сюди.
Повертаю голову назад, зустрічаюся з зеленими очима й шоковано випалюю:
— Як ти дізнався?
— Помітно по очах. Вони палають болем і гіркотою. Шкода, що я настільки поринув у свої проблеми, що не зрозумів цього відразу.
— Насправді це було поштовхом приїхати сюди.
— А я тут з ласки друга. Ми теж з універу дружимо. Того дня все йшло шкереберть.
Відсторонююся, хочу бачити його обличчя.
Роблю ще ковток вина.
Ян опускає голову й не дивлячись на мене декілька раз хмикає.
— Скільки себе пам’ятаю в мене не клеїться з жінками. Я не подарунок і визнаю це, але, — наші погляди зустрічаються. — Не люблю коли мене використовують, як мішок з грошима. Я хочу справжніх почуттів, як у моїх батьків. Вони вже сорок років пліч-о-пліч…. Пів року тому я познайомився з дівчиною, і вирішив спробувати серйозні стосунки, але місяць тому дізнався, що вона така ж як попередні — хижачка за гаманцем. Я не мільйонер, але мої батьки мають власний бізнес з виготовлення меблів і поки вони можуть ним керувати я займаюся улюбленою справою.
— Тобто вона хотіла вискочити за тебе заміж, щоб жити в достатку?
— Так, на жаль ніяких почуттів до мене не мала.
— Чому ти такий впевнений?
— Тому, що попросила те, що я не можу їй дати. І тільки тоді я зрозумів її план.
— Не дуже розумію, — справді дивно.
— Я приховав від неї одну деталь, — обличчя стає серйозне в очах тонна суму. — Ксеню, я хочу бути з тобою відвертим, тому скажу відразу, — за одним махом випиває зі свого бокалу вино. — У мене не може бути дітей.