-14-

Ксеня

Кручуся перед дзеркалом і навіть не віриться, що це я. Віра мала рацію, за такий комбінезон не гріх віддати пів зарплати. Шорти з високою посадкою візуально подовжують ноги додаючи їм стрункості. Декорована довга спідниця з сітки, принтом горох, декоративний пояс на талії, з прозорими вставками на плечах, і такими ж рукавами, додають витонченості моїй фігурі.
— Я … — на порозі з'являється Ян в чорному смокінгу. Застигає на декілька секунд. — Ти …ти, — прокашлюється, — просто чарівна.
Ніжно торкається до моєї руки кінчиками пальців і підіймає до губ. Акуратно цілує тильну сторону долоні обпікаючи шкіру гарячим диханням.
— Дякую, — опускаю очі. Мені незручно від такого знаку уваги.
— Хотів запитати чи готова ти, але вже все сам побачив, - блукає поглядом по моєму обличчю, розбещеному волоссю.
Я думала зібрати його у високу зачіску, але передумала. Випрямила, зробила легкий макіяж, щоб потім, коли розповім Яну про все не налякати гостей готелю своїм фейсом.
— Так, тільки сумочку візьму.
Спускаємося на перший поверх, де Ян галантно допомагає надіти верхній одяг.
Я вже починаю тремтіти, адже розумію, що скоро станеться. Якби це можна було приховати, я так і зробила б, але на жаль, мою таємницю не можна засунути в шафу і розповісти коли наші онуки підуть в школу.
— Прошу, — відкриває двері автомобіля.
Взагалі у мене складається враження, що мені пороблено. Або коли бог розподіляв на пари, я шукала пригод на голу дупку.
Насправді я дуже рада маленькому, але і до Яна встигла прикипіти.
— Дякую, — сідаю, пристібаюся.

Вже відчуваю, як на очі навертаються сльози. Шлунок бурчить від страху і переживання.
— Тепер розповідай, — Ян блокує центральний замок сівши за кермо. Не поспішає їхати, а насторожено заглядає в мої очі. - Ти ж пам'ятаєш: ми домовилися бути відвертими, — трясу головою опускаючи погляд на руки.
Знаю, що домовилися, але я боюся зізнатися. Дуже.
За кілька днів цей чоловік став мені не просто близьким, а найближчим з усіх. Навіть з Вадимом мені не було так добре, спокійно і легко.
Так наше знайомство було не дуже приємним. І перші тижні сусідського життя. Зате тепер я з впевненістю можу сказати на сто відсотків: від ненависті до кохання один крок.
— Давай після корпоративу розповім, — ледь чутно промовляю. — Не можу зараз, — підіймаю очі, намагаюся запам'ятати точний відтінок зелених очей.
— Добре, — Яну не подобається моя відповідь по міміці бачу. Заводить двигун і ми їдемо в повній тиші хвилин двадцять.
Дрібний сніжок опускається на землю наповнюючи моє серце казкою, яка скоро закінчиться.
Це місце дуже гарне. Маленьке містечко встигло приворожити мене, і я вже сумую.
— Не передумала? — запитує заглушивши мотор. — Ксеніє, по очах бачу, що тебе щось гризе, — накриває долонею мою руку. З благанням заглядає в очі.
— Ходімо, нас чекають, - відвертаюся до дверей. Ян блискавично опиняється на вулиці й відчиняє їх навстіж.
— Якщо думаєш, що тобі вдасться уникнути розмови — не вийде.
Обіймає за талію, і ми акуратно підіймаймося крутими сходинками.
— Ти була тут? — розвертає мене на терасі перед великими скляними дверима.
Відкривається невимовна картина: гори припорошені снігом, миготять далеко, трохи ближче, внизу наше містечко потопає у вогнях і звісно легкий снігопад надає картині життя і казковості.
— Ні, — я вперше покинула стіни рідного міста.
— Я в Тріумфі був всього одного разу: на весіллі свого друга. Він тут директор, — шепоче, нахилившись до вуха.
У холі зустрічає привітна дівчина одягнена в усе червоне, і навіть шапка як у діда Мороза. Проводить в потрібний зал, де нас радісно всі вітають колеги, крім Оксани.
Жінка як тільки помічає мене відразу, хмуриться і насильно відтягує від Яна.

— Ксю, — тягне в сторону. Ян підходить до наших хлопців. — Ти — зірка вечора. Я чесно тобі заздрю. Мені б таку фігурку, тоді шеф мій стопудово.
— І тобі привіт, — сумно посміхаюся. Мені вже хочеться втекти, сховатися і розридатися.
Спостерігаю за Яном, його граційними рухами, теплим поглядам в мою сторону й усмішкою. Гарний чоловік. Іноді дивний, але щирий, уважний і ... не мій.
Я не можу розповісти!  Не зможу!
Краще піти по-англійськи, обірвати всі нитки й не мучити себе і його. Виховання не дозволить йому кинути мене, а я не хочу, щоб він був зі мною з жалості.
— Е, Ксеніє? — клацає пальцями перед очима Оксана. Я через свої переживання зовсім забула про неї. — Думаєш я помилилася?
— Повтори, я задумалася, — боязко перекладаю погляд на колегу.
— Ксю, ти дивна, — закочує очі, — кажу як тобі моя сукня?
— Дуже красива, — простягаю поглядом по чорній вечірній сукні майже до колін. Насправді жінка дуже привабливо виглядає, чорний завжди ховає зайві кілограми, а у неї їх чимало. Правда глибоке декольте не дуже подобається, але на смак і колір.
— Дякую, — розквітає. Поглядає скоса на начальника. — Ксю, у мене ще одне дуже важливе питання.
— Давай.
— Мені потрібно точно знати, чи є у шефа дівчина. Просто, — опускає нафарбовані вії, ображено надувши губи, — одні кажуть є, інші - немає. А я закохалася, — важко зітхає, — хочу дітлахів і сімейне вогнище з ним, а не просто поніжитися в ліжку, розумієш.
Все розумію, але її слова ріжуть по живому. З останніх сил стримую себе, щоб не розридатися.
— Чесно - не знаю, але думаю немає, — а що я повинна сказати? Що це я, але через кілька годин скажу, що ми не можемо бути разом? Ні ... не можу ... І знаходитися тут більше немає сил. Думала відірватися наостанок, насолодитися його компанією, але розумію, що час йти.
— Справді, — випрямляє спину жінка, — ну нічого сьогодні дізнаємося точно, я свій шанс не втрачу.
— І правильно, — зітхаю. Правильно я зробила, заборонивши Яну базікати про нашу дружбу і сусідство. Та й ніхто, якщо чесно не питав. — Не підкажеш, де тут туалет?
— В іншій стороні коридору. Проходиш ресепшен, звертаєш на право. Ну, ти йди припудрюй носика, а я іду в бій, — підморгує. Награною ходою наближається до Яну з хлопцями.
На тремтячих ногах йду до реєстраційної стійки. Прошу дівчину замовити таксі й тікаю, як попелюшка з балу, забувши залишити туфельку.
На задньому сидінні автомобіля не стримуюся і тихенько реву в долоню, проводжаючи поглядом готель.

Ян
— Вибачте, хлопці, — ляскаю Стаса по плечу, побачивши як Ксенія йде до виходу.
Сьогодні вона дивна і це лякає. Вперше в житті я настільки відвертий з жінкою. Адже відчуваю, впевнений, що вона та сама. За тиждень вона не раз здивувала і сотню раз довела, що я придурок. Як відразу не помітив її болю і страхів.
— Ян Васильович, — зупиняє мене Оксана, — а ви куди? — жінка мені на роботі проходу не дає, а тут взагалі прилипне як банний лист.
— Мені терміново потрібно поговорити з Ксенією, — вириваю лікоть з її захоплення.
— Вона зараз повернеться, пішла до вбиральні, а ... — тривожно мені. Ксенія сьогодні дуже дивна і розмовляти не хоче — боїться.
Спочатку хотів притиснути до стінки, але передумав. Вона, на перший погляд, дуже сильна, але всередині кришталева вазочка, що заслуговує хорошої опори й захисту. І я маю намір охороняти її, якщо вона дозволить.
— Мені потрібно зателефонувати, — залишаю надокучливу співробітницю і в коридорі вилітаю, в буквальному сенсі, на свого друга, директора готелю.
Перекидаємося кількома фразами. Він людина зайнята, а мені треба знайти Ксенію.
Передчуття не дуже хороше. І коли я не знаходжу її в холі, питаю в адміністратора біля стійки.
— Дівчина замовила таксі й поїхала кілька хвилин тому.
— Ви впевнені? — злюся. Ось що не так?
— Якщо ви правильно описали супутницю, то так — впевнена.
— Дякую.
Інтуїція мене ще ніколи не підводила. Відчував, адже знав, що не треба відпускати. А тепер шукай вітру в полі.
Доїжджаю додому швидко, вибігаю на другий поверх, відчиняю двері в кімнату Ксенії.
Порожньо ...
Відкрита шафа з голими вішалками й на ліжку криво вирваний листок з блокнота :
"Пробач ... але я зрозуміла, що кохаю Вадима. Не шукай мене. І будь щасливий. Не твоя Ксюня."
Навіть від рядків пре фальшю.
Серце стискається від болю. Стискаю кулаки, присідаючи та ліжко.
Стоп!
“Не твоя Ксюня”...