Глава 12. Рукавички Зі Гранкіної або Коли не залишилося сумнівів

      «Гра - це не завжди погано, - думала актриса, - Просто в будь-якій грі має бути перешкода, яку треба долати. І переможець… Але переможець - це не головне. Головне - це перешкода, яку треба долати. Невже важко дати мені цю перешкоду?

      «Не можна бути таким добрим. Зроби так, щоб я хоч трохи тебе завоювала…, - подумала акторка «трохи за сорок», а вголос попросила його поставити чайник.

      - Так, мене завжди тягло до поганих хлопців, - підтвердила Марфа слова Зі Гранкіної, - Не сперечатися. Найсмішніше, що й до мене тяглися саме погані хлопці. Це було ненадовго, але яскраво.

      - А тепер? - Зі потягувала коктейль через трубочку, намагаючись не видавати звуків, і це майже вдавалося.

      Все ж таки вона була дуже елегантною, ця Зі Гранкіна. Попри всю свою артистичність.

      - А тепер я така рада, коли він цілує мене уві сні. І лає, коли я приходжу пізно. Навіть кидає слухавку. А потім вибачається. Він питає, що я їла на сніданок і змушує одягати шапку в мороз. І не дозволяє мені багато курити. Називає мене «мій паровозик».

      - Я навіть не думала, що можна радіти з того, що тобі щось не дозволяють, - сказала Зі.

      - Я теж не думала, що це мені може подобатися, - усміхнулася Марфа, - але це так.

      Зі Гранкіна, яка довго боролася за свою свободу, раптом зрозуміла, що зараз не знає, що робити з цією своєю свободою. І усвідомила, що є ще речі, які перебувають поза її розумінням. «Потрібно працювати над собою, - подумала свавільна Зі, яка вперто не могла зрозуміти, як можна смакувати думку про те, що тобі щось не дозволяють.

      Проте все було зрозуміло. Якщо дивитися збоку. Ніхто ніколи не питав Зі, що саме вона їла на сніданок. Тим більше не змушував одягати шапку за морозної погоди. Ну, хіба мама… І те… в середніх класах середньої школи.

      Але Зі, ця божевільна Зі, ніколи не могла терпіти щось середнє. Зі ганялася за крайнощами.

      До того, вона була твердо переконана, що саме так і треба жити.

      Тверді переконання тільки хитали головою.

      - Минає певний час, і ми міняємось, - казали їй тверді переконання, - Головне - не наробити дурниць, поки час ще не минув.

      - У різних людей час іде з різною швидкістю, - подумав час і продовжував йти з різною швидкістю в різних людей.

      - Подумаєш! - презирливо сказали всякі дурниці. - Люди встигають накуролісити навіть у найкоротший проміжок. Для цього багато часу не потрібне. За одну ніч можна стати знаменитим, а можна - втратити своє єдине кохання. Яка призначалася "на все життя".

      - Хто знає про мене? - помітило призначення. - Люди витрачають роки на те, щоб мене знайти. Хоча мене, за визначенням, має кожен.

      - Тому й витрачають, - відгукнувся час, - Багато років йде у людей на те, щоб визначити, що вони мають «за визначенням».

      - Хто дає визначення? - визначенню виразно не подобалося, що всі намагалися визначити їхню визначеність, - Ви вже якось визначитеся, панове, що ви маєте на увазі.

      Вигляд, у якому всі щось мали, тільки зітхнув. Сенси змінювалися з кожним поколінням нових розумників, які мали дуже слабке уявлення про граматику та інші речі.

      - Я його мала на увазі, - літня характерна актриса, яка з великим успіхом грала б будь-яку роль у спектаклі, де місцем дії був одеський базар, - Я вам маю сказати, що я мала його на увазі.

      - Ви так багато маєте, що з вами просто страшно жити, - з тією ж інтонацією вторив їй герой-коханець, якого під час п'єси характерна актриса завжди обводила навколо пальця, що порушувало всі закони всіх жанрів, але виглядало дуже сучасно.

      - Мати та володіти - це різні речі, - промовили закони жанрів, які постійно порушували у сучасних постановках.

      Іноді виходило навіть кумедно. Іноді - оригінально. У деяких випадках - безглуздо і штучно.

      Але закони жанрів продовжували наполягати на своєму. Тільки трохи зрушували свої межі. Зовсім не задля часу, а на знак поваги.

      …У королівстві аксесуарів Зі рукавички займали особливе місце. Існував один із видів рукавичок, які просто зберігали температуру руки. Одягнеш на теплу руку - вона залишиться теплою. Одягнеш на холодну - вона не зігріється.

      Тому, коли Зі говорили про те, що вона змінює чоловіків, як рукавички, вона лише знизувала плечима. Якщо з рукавичками, як і з чоловіками все залежить від тебе самої, то що залишається робити?

      Тим більше не так часто вона їх міняла.

     Рукавички

      Та й чоловіків, втім, також.

      Хоча, збоку здавалося, що…

     "З боку завжди видніше, - говорила сторона, з якою було видніше, - Ви можете самі в цьому переконатися".

      «Зовсім не завжди, - заперечувала Зі, - хіба хтось, крім мене, може знати, що відбувається з моєю рукою в рукавичці? До чого тут якийсь інший бік? Ми добре знаємо, що будь-яка висловлена ​​думка - це брехня ... Ну, нехай, не завжди брехня, але істотна похибка все-таки присутня ... »

      Попри всю свою сексуальність, симпатичність і легковажність, іноді Зі просто вражала своєю глибиною. Особливо, якщо йшлося про чоловіків.

      Ну і про рукавички, заразом.

      «Сьогодні мені можна присудити чорний пояс з чорних думок, - казала Зі Марте, - все не так і не туди. Хочеться сісти та нити комусь у жилетку ... »

      «Вже й тут мене приплели, - подумав чорний пояс, - я не став би змішувати все в одну купу.»

      Але Зі Гранкіна любила блиснути красивим слівцем, причому це у неї зазвичай непогано виходило. Проблема сьогодення полягала в тому, що пояс та думки були чорними, а слівце - червоним. От Зі й не придумала нічого кращого.

      - Я обурена до мозку кісток, - зітхнула Марфа, - як можна так чинити?

      "Мозок кісток", який помістили на місце "глибини душі", тільки зітхнув. «Ах, дівчата-дівчата, вам би тільки висловитись симпатичніше…»