6

Жінка, котру вона бачила на екрані свого телефона, певно, мала нежить. Бо говорила в ніс і час від часу хапалася за хустинку, але ж сякатися під час зв’язку по скайпу було не естетично, тому вона тільки обережно прикладала носовичка до обличчя, вдаючи, що поправляє макіяж.

 — Потрібно мати з собою паспорт, ідентифікаційний код і результати тесту на “корону”... — скоромовкою розповідала вона.  — За вказаною адресою маєте прибути післязавтра…

 — Так швидко? — здивувалася Ірина. — Я не встигну здати тест, у нас тиждень треба чекати результатів.

 Жінка замислилася і на мить зникла з екрану, залишивши в кадрі порожнє крісло. Чи то пішла радитися з начальством, чи просто все ж вирішила прочистити свій багатостраждальний ніс.

 — Добре, приїздіть без теста, — зрештою вона знову угніздилася перед камерою, втомлено посміхнувшись Ірині. — Ми зробимо все тут, на місці.

 — Вибачте, Світлано Іванівно, але в мене ще одне питання, — наважилася вставити своє слово Ірина.

 — Я вас уважно слухаю…

 — Чи можна мені під час участі в шоу не називати свого справжнього імені? Я розумію, що це може видатися дивним, але я б не хотіла, щоб мої знайомі…

Ірина була готова почути суворе зауваження, що раз уже зібралася світити своїм фейсом на всю країну, то приховувати ім’я смішно. Проте Світлана Іванівна на диво мирно кивнула головою.

 — Ми передбачили таку можливість, — зазначила вона. — Якщо ви з тих чи інших причин не хочете афішувати свою участь у шоу, можете  взяти псевдонім і вигадати собі нову біографію. До речі, багато хто з учасників інших телепередач на нашому каналі саме так  і робить...

Ірина ледве стримала скептичну посмішку. Вона знала, що чимало шоу тримаються на так званих “мандрівних артистах”, що кочують з однієї телепередачі в іншу, роблячи участь у них своєю основною професією. Сьогодні ця людина демонструє, як виховує своїх дітей, завтра —  наввипередки з іншими  аматорами готує якісь кулінарні делікатеси, післязавтра — дає відповідь на питання інтелектуальної вікторини, через тиждень — лікує свої болячки прямо перед камерами. Така публічність і  схильність вивертати своє життя на загальний розгляд, не залишаючи жодного прихованого куточка, здатність жити абсолютно без особистого простору здавалася їй свого роду душевним ексгібіціонізмом.

Сама вона ніколи на подібне з доброї волі не наважилася б. Перед тим, як погодитися на участь в реаліті-шоу  “Загублені  українці” ( назва, як на неї, геть невдала, але Світлана Іванівна, що відрекомендувалася помічником режисера, пояснила, що ця назва робоча, а до кінця знімального процесу вона ще може змінитися)... отже, перед тим, як дати свою  згоду, Ірина ретельно зважила всі “за” і “проти”, навіть написала на клаптику паперу список “плюсів” та “мінусів” такого рішення. Підбивши підсумки, виявила, що “плюсів” було на один більше. Усього на один — але той плюсик виявився визначальним. І от вона успішно пройшла он-лайн співбесіду і була внесена до списку учасників.

Мабуть, треба було радіти, проте на жінку накотилася хвиля сумнівів. А може, є сенс  відмовитися, поки ще не пізно? Спробувати щось інше, без цих “голодних ігор”?

Але силою волі Ірина притлумила в собі це почуття. 

“Ні, раз уже сказала “а”, то треба говорити й “б”, — вирішила вона. 

Тим більше, що навіть не зайнявши призового місця, всі учасники отримували певну грошову винагороду. Той, хто “вилетить” зі змагання першим — меншу суму, другий — трохи більшу, і так до останнього, хто “залишиться в живих”, якому пообіцяли цілих сто тисяч! 

Хоча на перемогу вона не розраховувала, але навіть тисяч десять чи двадцять  гривень у її ситуації були б непоганою підмогою, щоб зрушити ситуацію  з “мертвої точки”. Тому, почувши запевнення Світлани Іванівни, що можна придумати собі нове ім’я та біографію, вона остаточно переконала себе — відступати не буде.

Якщо хтось із знайомих і побачить її в телевізорі та упізнає ( хоча вона вирішила ще й кардинально змінити зовнішність, підстригши довге волосся під каре та перефарбувавши його  із русявого в рудий колір), то Ірина відповість — о, цікаво, виявляється у мене є двійник! І нічого дивного, на світі багато людей, схожих один на одного, як дві краплі води!

Отож, усе було продумано, залишалося найважче — переконати маму у необхідності свого від’їзду на півтори місяці.

О, це мало бути нелегке завдання.

Хоч наперед запасайся валер’янкою для неї та “Новопаситом” для себе.

Проте насправді все минуло набагато спокійніше, ніж Ірина побоювалася.

Мама, почувши, що їй пропонують роботу за кордоном ( за легендою — захворіла подруга, що працювала в домі багатих людей у Польщі і попросила її підмінити) тільки похитала головою:

 — То ти що, служницею будеш?

 — Ні, там цеє… Господарі їдуть працювати до Австралії, треба, щоб хтось дивився за будинком, підтримував порядок і все таке, — придумувала на ходу. — Там не можна залишати дім без нагляду, він стоїть у лісі, можуть злодії залізти…

 — Ой, то це страшно — самій у лісі, — занепокоїлася мама. 

Чудово, значить, історія не викликала в неї жодної підозри, якщо бентежила не  правдоподібність ситуації в цілому — наприклад, навіщо тим дурним господарям викликати помічницю з України, коли в себе під боком можна когось знайти? — натомість маму турбували лише дрібні деталі.

 — Ой, не хвилюйся, мені сказали, що там усе на сигналізації, —  відповіла Ірина. — Найменша підстава  для тривоги — тисну кнопку — і до мене тут же виїздить наряд поліції. 

 — А, коли так, то нічого… А як я сама буду з Мирославом? — цього питання Ірина боялася найбільше. Раптом мама навідріз відмовиться  залишатися сама з онуком.

 — Ти ж бачиш, він уже зовсім дорослий. Ніяких істерик і проблем не влаштовує, — а це й справді було так. Ірині навіть здалося, що саме напружена атмосфера, яка панувала багато років у їхній родині, гнітюче впливала на дитину і  не давала хлопцеві боротися з недугою. А варто було вирватися з  того життя, де мама з  татом постійно конфліктували — і він сам став спокійнішим та веселішим.