Глава I Ти бачив там стіну?

1221 рік після нашої ери.

Кабінет Ральфа-Ріко Морте - сімнадцятого управителя міста «Нью-Лайф». Посередині розташований міцний стіл з червоного дерева, на якому немає жодного предмета, позаду розміщені декілька книжкових полиць, навпроти велетенська шафа. Мінімалізм управителя могли оцінити не усі, але простоту і економність цінував кожен, хто потрапляв до кабінету.

- Аннабель, ти нащадок короля, а поводиш себе, як ... - стукнувши по столі, кричав одягнутий у світлий костюм, сивоволосий чоловік, років сорока.

- Батьку, я не хочу бути нащадком. Хочу бути собою, і пишатися собою. А не тим ким був мій далекий родич, – у відповідь досить голосно та знервовано відповідала молода, симпатична, дев’ятнадцятирічна дівчина з такими ж, як у чоловіка, великими, майже рудими очима та вугільно-чорним волоссям.

- Ніхто не ходить уздовж великої стіни, тільки ти з Ніком вічно плутаєтесь там. Що ви там виглядаєте? Навіщо бунтувати народ? Люди обурюються, що дочка управителя порушує його ж правила. Ти ким мене виставити хочеш?

- Батьку, ти мене не чуєш, чи не хочеш чути? Я ж кажу, що у вісні чула голос. За межею є інші люди та міста. Ми мов ув'язнені в нашій країні, – дівчина відстоювала думку відкрито та голосно, не зважаючи, ні на статус батька, ні на відчинене вікно.

- Це маячня! Ніхто не може заходити в білий серпанок. Там стіна, – майже спокійно відповідав батько.

- Та немає там її, – обурилася ще більше. -  Ти бачив там стіну? Як можна стверджувати про наявність того, чого не видно? Якби не твої горлохватами, ми б зайшли за межу, і нічого б не сталося.

- Не говори дурниці. Я навіть перевіряти твої слова не буду. Там смерть. Наші предки потурбувалися про нас будуючи захист, а ти, невдячна, кажеш, що захист фальшивий.

- Як вони могли побудувати «ніщо» з нічого? Може там і була колись стіна, але зараз від неї навіть руїн не залишилося. Мій сон, я пройшла крізь туман. Там чудові краєвиди: мальовничі поля і озера. Там місто схоже на наше, до речі, інші люди, інший світ.

- Не неси нісенітницю, – блідий колір обличчя чоловіка різко налився багряним гнівом. - Немає там нічого такого. І про сни нікому не говори. Це лише твоя хвора уява, підживлена вічним сюсюканням твоєї ма. Ти виросла неконтрольованим дівчиськом, Аннабель, мені соромно за тебе. А я ж казав Олівії, що до цього дійде. Казав, що ти ще і зі мною присікатимешся.

- Не кричи на мене, - поличка з книгами, що стояла позаду чоловіка впала з гуркотом, помітно налякавши його.

- Ти нормально, батьку?

- Дивлячись з якого боку. Я дуже тебе прошу, подорослішай нарешті. Забудься про свої сни й передчуття. Почни добре вчиться, дружити з хорошими хлопцями, захоплюйся чимось людяним. Не знаю, що там люблять дівчата? Цікався, наприклад: одягом, садівництвом, малюванням, кулінарією, нарешті.

Дівчина закотила очі, процідивши:

- Батьку, я ...

- Не хочеш кулінарією? Та чим завгодно, тільки не шукай проблем. Нік тобі не пара, зрозумій.

- Звичайно не пара, він мій ліпший друг.

- Він, це мій головний біль, і твоя погана компанія. Я не хочу, щоб ти з ним бачилася.

- Не починай, ми це обговорювали.

- Ти мені ще наказувати думай! З сьогоднішнього дня, щоб він на гарматний постріл...

- Тоді й ти не наказуй мені, нащадкові короля!

Слідом за її словами у шафі немов щось вибухнуло. Папери та речі, миттєво розлетілися по всій кімнаті. Дівчина присіла, з переляку, прикривши голову руками.

- Ти це зробила? – через силу, але вельми спокійно запитав чоловік, оглядаючись навколо.

- Ти про що? – Аннабель несміливо озирнулась.

- Це вперше?

- Ти про що, батьку?

- Щоб Нік навіть до дверей не підходив. Посидь тут, поки не порозумнішаєш, – чоловік голосно зачинив двері та вставив ключ у замок.

- Батьку, скажи мені, що відбувається? – кричала дівчина, підбігши до дверей. Та чоловік мовчки повернув ключ і пішов. - Ти не можеш мене просто замкнути. Відчини, батьку!

Постукавши ще пару хвилин і зрозумівши, що батько не жартує, Аннабель вирішила скласти розкидані речі, щоб трохи задобрити його. Коли черга дійшла до шматків шафи, дівчина закотила рукави й помітила на правій руці почервоніння. Воно пекло, немов щойно отриманий опік, і виглядало так само.

- Де це я так? - йдучи до колишньої шафи, зачепила ногою висунуту внизу цеглину. - Ай! Хто так будує?

Помітивши, що цегла трохи посунулася всередину дівчина нахилилася поправити її, й ненавмисно заштовхала всередину стіни. Цеглина упала кудись в порожнечу, але стуку не було чутно. Нерівність ділянки стіни і те, що вона була прикрита шафою, розігріли в дівчині азартний інтерес. Довго не думаючи, Аннабель просунула руку в темну дірку.

- Фу, павутина! – заплющуючи очі від неприємних відчуттів, вона відчула під пальцями щось тверде.

Підняти предмет заважав камінь, кинутий згори, тому Анна вирішила взяти стіну штурмом. Відійшовши в інший кінець кімнати вона добре розігналася, й налетіла на неї. Процедура виявилася доволі болючою і геть не ефективною.