Рікардо Такер-Мора

- Дами, Бруно, з радістю представляю свого старшого сина, Рікардо, - не без усмішки сказав Роман. - Інженер-конструктор та майбутній доктор фізичних наук. Ця червона лялечка його розуму творіння. Вірю, що скоро про Рікардо Такер-Мора говоритиме увесь світ. Даруйте, трохи похизуюся сином перед родиною друга.

По чоловікові було видно, що син його гордість та втіха.

- Як Ви сказали? Мора? – Анна широко розплющила очі.

Мов важким молотом з розмаху, у голову вдарив образ чоловіка, майбутнього короля Ріко, який випав з авто перед вогняною прірвою, під час подорожі у тілі Омара Чона.

- Рікардо Мора, це мій так званий науковий псевдонім. «Мора», це друга частина дівочого прізвища матері, яке має іспанське походження. Не планую залишатися у Сполучених Штатах, тому узяв його, - хлопець поцілував їй руку, зустрівшись поглядами.

Анна завмерла, шукаючи підтвердження своїй здогадці на обличчі нового знайомого. Хлопець був значно молодшим від того Рікардо, доглянутішим, впевненішим у собі. Гроші робили свою справу. Його чоло ще не покривала глибока зморшка, а обличчя не потворив біль, та розпач. Він не зазнав тих лих, що його версія із тієї реальності. Тому не дивно, що Анна не впізнала його у своєму Нікові та й у цьому Рікардо теж би не узріла, аби не ім’я.

Спогади шокували її неабияк. Король Ріко, Рікардо Кастільо-Мора за свого першого життя, одружився з дівчиною Анною та залишився в Україні.

- «Невже те, що я мешкаю в іншій країні не змінює подій? Невже він уже винайшов те трикляте магнітне поле?»

- Чи не Ви часом є розробником однієї цікавої ідеї? Чула про розробку в області геології, щодо магнітного поля… - дівчина зам’ялася, злякавшись, що сама спровокує хлопця до розробки.

- Вперше бачу вродливу дівчину, що таким цікавиться, - широко посміхався Мора. -  Ні, Анно, я від геології далекий.

- Зрозуміло. Воно і добре.

- Чому, я можу поцікавитися?

- Бо насправді я в геології нічого не розумію, - сама того не помічаючи, вона не забрала свою руку з його правиці, а він не відпускав її.

Дівчина одночасно раділа поверненню Ніка. Та з іншого боку він був іншим, не тим кого вона очікувала зустріти. Їх розділяли межі різних світів, його незнання, та її невпевненість. Анна розуміла, що покладатися на людину, яка дуже схожа на кращого друга зі сновидіння, і є потенційним нареченим по версії тих самих сновидінь, дуже нерозумно і небезпечно,

- «Невже я маю одружитися з цією псевдокопією Ніка, й разом із сином зустріти смерть у вогні? Знову вогонь? Вогняні тату на руках у сні могли віщувати мою ж загибель. Хоча прізвище збігається не повністю, можливо цього разу щось піде інакше?"

Коли настала стадія застілля, родина Такерів сіли з ними за одним столом. Між Стеном та Рікардо відразу спалахнула неприкрита неприязнь. Чоловіки, мов два павичі, розпустивши хвости презентували себе юній леді та її матері. Стен на правах хлопця через міру сипав компліменти, й демонстрував їх близькість. А гостроязикий Рікардо колов його фразами та вдавав розважливого балакуна, не зводячи очей з іменинниці. От тільки вся її цікавість концентрувалася на порожньому стільці справа від неї. Запитати кому він готувався не було нагоди. Діалоги гостей переходили в монологи і виходили в дискусії, а юній леді перебивати не годилося.

- «Які сюрпризи ще очікувати до кінця вечора?» - дивлячись на коричневу обшивку стільця, думала дівчина.

Привітання, танці, подарунки, кращі друзі поруч, а ще: дивні збіги, страх, розгубленість і нарешті втома. Вечір потроху переходив у ніч, як раптом урочисте слово взяв Свен. Хлопець піднявся на сцену та заговорив у мікрофон:

- Шановні гості, мене звуть Свен Пойнт і я до нестями закоханий у найчарівнішу, найпрекраснішу, найдобрішу, з усіх кого я знаю, дівчину – Анну Голді. Люба, підійди до мене! – дівчина розгублено підвелась і попрямувала до сцени, де посміхався на усі тридцять два зуби її хлопець, вчорашній коханий, якого сьогодні вона не сприймала.

Анна досі бачила перед собою Фелікса Фліпера й не могла позбутися неприязні, хоч і пам'ятала щасливі миті з ним, як зі Свеном Пойнтом. Реальність розривала її свідомість, різала гарячими лезами мозок, який жив двома життями, пам'ятав невідомо які події.

 – Я кохаю тебе, Енні, - сказав тремтячим голосом Свен, стаючи на одне коліно, -  і прошу твоєї руки перед найріднішими для тебе людьми: перед твоїми батьками, яких я дуже поважаю; друзями, які надіюсь стануть і моїми друзями; усіма, що будуть свідками мого зізнання. Анно Голді, ти зробиш мене найщасливішим чоловіком на планеті? Ти єдине про що я думаю усі двадцять чотири години на добу. Ти одна спромоглася змусити мене змінити своє життя. Я безкінечно вдячний долі, що подарувала нам зустріч. Я до нестями кохаю тебе, люба. Ти вийдеш за мене заміж? - каблучка у його руках засяяла під світлом софітів.

- Що? - Анна відступила на крок, поглянувши у завмерлий натовп, та особливо схвильоване обличчя Рікардо.

- Люба?  – посміхнувся Свен, слідкуючи за її поглядом. – Ти згодна стати моєю дружиною?

- Вибач.

- Енні!?

- Свене, я…, мені,

- Ти ж уже дала згоду, в чому проблема? - шепотів наречений, покриваючись червоними плямами від переживань.