Двічі в одну річку

Глава 6

Ще до того, як шасі літака торкнулись латиської землі, мою механхолію вкрала гамірна компанія в салоні літаку. Навушники і кіно зовсім не допомогли вберегтись їх голосних розмов, а оскільки політика авіаперевезень не допускала пронесення на борт гострих предметів, довелося обмежитись уявними тортурами для неприємних сусідів. У терміналі мене зустрічали батьки. Поки прямувала до них, відганяла настирливе видіння, що стояло переді мною, адже Андрій і Андріс окрім однакових імен мали і схожу зовнішність: високі, русяві і блактноокі. Незнайомці  мого чоловіка навіть за вітчимового сина приймали. Ігноруючи неприємні спогади я радо вітаюсь з мамою і повисаю на шиї Андріса.

- Як долетіла? – питає він, забираючи в мене валізу.

- Кілька разів хотіла придушити сусідів навушниками, та пошкодувала на них свої Санхайзери, - киваю на компанію, що якраз минає нас гигочучи на весь аеропорт, - Можна сказати прийнятно.

- А як тебе аж на місяць відпустили? – питає мама тупочучи поруч, - Ти ж більше тижня ніколи не відпочиваєш?

- Обійшлося без шантажу і погроз, не турбуйся, такі козирі приберігаю на особливий випадок, - не хочу їй пояснювати, що коли другого січня Мартин Данилович почув мій голос в слухавці, то не те що місяць відпустки дав, а ще й спитав чи не потрібна допомога, - Просто сказала що дуже втомилася. 

Дорогою питаю як відсвяткували Новий рік, на їх взаємне питання відповідаю, що теж добре розважилась. Тему зустрічи з Андрієм оминаю, але даремно.

- Коли Андрій вітав нас з Новим роком, сказав що зустрів тебе на вечірці, - промовляє мама і чекає мою реакцію.

- Так, мигцем бачилсь, - можна і так сказати, та найкраща брехня – часткова правда, - Непогана була вечірка, такий фейєрверк після опівночі – забути не можу!

Решту дороги стріляю в них питаннями на відсторонені теми, аби знову до того не звертати. В їх домі заходжу в кімнату, сідаю на ліжко і роззираюсь на всі боки. Я тут ніколи сама не була, завжди разом з Андрієм їх навідували.  Попри всі мої намагання, думок про нього позбутись не можу. Та улюблене місто трохи зцілює. Я щиро закохана в Ригу, в її затишні старовинні вулички, атмосферу спокою та неймовірні кав'ярні. Якби не пронизуючий до кісток січневий вітер, могла б годинами на оглядовому майданчику стояти, насолоджуючись краєвидом старого міста. Щодня гуляю бруківкою витрушуючи з себе небажані почуття, вдігріваю душу і замерзле тіло запашною кавою. Так і минає більша частина мого місяця дозвілля, а за тиждень до від'їзду, батьки теж беруть собі відпустку і разом вирушаємо до Сігулди. Вона зустрічає нас снігом, отже Андріс матиме змогу поганяти схилами. Він затятий лижник, мама теж втягнулася в його хобі, а от я – завжди рила носом сніг, поки вся наша трійця сновигала схилами. Хоч інструктора мені давай, хоч двох – моє то санчата. Та Андріса розчаровувати не хочу, мужньо пну на себе обладунки і рушаємо на гірськолижну трасу. Випромінюю вдавану впевненість , а сама на всі боки роздивляюсь, бо знаю, що скоро полечу в ті ялинки на узбіччі. Це не здогад – яскраве передчуття. І трохи спогадів, якщо чесно. Поки парочка захоплено несеться вниз, я потиху намагаюсь не наздогнати і перегнати, а потроху обережно скотитись. Їх вже і на обрії нема, а я досі більше ступаю ніж їду. Шо то за забавка така? Вітер обличчя пече, від швидкості аж в голові стукотить, скрізь ті божевільні на бордах – не відпочинок, а боротьба за виживання у надскладних умовах. Все, кажу собі, оце зараз доповзу до низу і піду в кав'ярню, друге впробовування не хочу, хай самі насолоджуються. Мужньо продовжую рух, риючи нори на кожному вигині схилу і проводжаючи заздрісним поглядом спритних шаленців, які круто закладають повороти. Не тямлячись від радості досягаю нижньої точки маршруту і проводжаю поглядом у спину моїх навіжених, що знову підйомником на гору деруться. Ні, мої любі, я краще тут вас зачекаю. Сидіти холодно, та пітніти від жаху не краще. Отак і сиджу, спостерігаючи за фігурками на схилі, аж поки не чую здивоване:

- Наталя?

До мене суне хтось в обладунках. Точно не Б'єрндален і не Сімон Амман, бо голос знайомий. Знімає з себе шолом – брат моєї Олі, Артем.

- Оце так зустріч! Якими дорогами тебе занесло до цієї страшної місцини? – питаю я.

- Я тут щороку з друзями відпочиваю. А ти як тут опинилась? Оля казала ти до батьків поїхала.

- Так і є, вони зараз десь згори вниз несуться, а я тут їх чекаю, - відповідаю і пояснюю, - Вони вже кілька років як до Риги переїхали, от і навідалась. Та вони, мабуть у якості помсти за нечасті візити, мене сюди потягли.

- Не любиш кататися?

- Нажаль, ні. Мене батьки давно намагаються заприязнити з цим видом чи то спорту, чи то кари, але і перше причастя і наступні довели – не моє.

Коли наша розмова неминуче прямує від лиж до новорічної вечірки, до нас приєднуються мама з Андрісом.

- Доню, а чого на схил не піднялась?

- Мамо, мені одного спуску на рік вистачає, щоб почати цінувати життя. Насолоджуйтесь, а я тут не нудьгую. Бачиш? Знайомого зустріла.

Знайомлю його з батьками, розповідаю, що то брат колеги, з яким нещодавно познайомилась. Як спливає тема вечірки, хутко жену їх до підйомника, бо хто зна, що він на тій вечірці чув та бачив, аби не бовкнув чогось. Батьки знову підносяться нагору, а я повертаюсь до Артема:

- Може кави?

- Згода, - відповідає він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше