Глава 4. Візит

Мені й не снилося, що до Еммануїла Єфрасійовича мене можуть запросити. Я в принципі не розраховувала на розмову з ним раніше осені. І ось на тобі, дівчина з приймальні нудним службовим тоном повідомляє: вас просять підійти, заздалегідь записавшись на найближчий зручний для вас час.

Кабінет, в який мене з такою запопадливістю запросили, зустрів мене з холодністю. Холодність була і у всій атмосфері, і на обличчі лікаря, стомленому, жовтому. На жовтому тлі стіни.

- Добре, що так швидко змогла прийти, - вимовляє без особливого ентузіазму Еммануїл Єфрасійович, вказуючи рукою на крісло біля столу. Старе, невинне крісло, яке чомусь нагадувало про славні справи середньовічної інквізиції.

 - Добре, що прийшла, - повторює він. І, мабуть, не бажаючи довго ходити околяса, пояснює: - Мені хочеться прояснити низку питань, що виникли після недавнього візиту твого батька. Каву будеш пити?

Я киваю. Не тому, що потребую зараз його кави, а в надії, що, може, хоч чашка гарячого напою трохи зігріє душу в цій холодній обстановці.

Кава принесена, випита і забута, а розмова, заради якої мене запросили все так і не розпочалася.

Моя рука тягнеться до сигарет, хоча у мене сьогодні вже гірчить у роті від паління. Я лагідно сиджу, курю й уважно слухаю вступне слово Еммануїла Єфрасійовича про важливість взаємної довіри між лікарем і пацієнтом. Що без взаємної довіри вся терапія втрачає сенс. Палю і чекаю, що ж буде згодом.

Не знаю, кому належать слова: «Якщо фраза ділиться навпіл часткою «але», то в цьому випадку єдино важлива - друга частина фрази». Дійшла черга і до неї.

- По суті, у мене тільки один вихід, - продовжує терапевт. - З огляду на вимоги твого батька, я змушений припинити прописувати тобі ліки. А всі подальші процедури, знову ж, на вимогу твого батька, змушений буду погоджувати з ним.

Він ще якийсь час продовжує розвивати думку про лікарську етику. Про відповідальність перед законом. Про необхідність узгоджувати курс лікування неповнолітніх з батьками. Потім оголошує:

- Я взагалі не розумію, яким чином погодився на все це - він зробив широкий жест рукою, який, напевно, мусив підкреслити всю глибину його обурення.

- Скажи на милість, як ти у змозі так нахабно і відверто маніпулювати людьми? І з якого дива я, некурець, терплю твоє куріння просто у мене в кабінеті?

Питання занадто пряме, щоб удавати, ніби воно відноситься не до мене.

- У сенсі маніпулювати? Я просто ввічливо прошу. Зазвичай мені не відмовляють.

- В тому то й справа. Якщо до мене приходить відверто неповнолітня особа. З відвертим дісоціатівним розладом психіки. І просить мене приймати її тоді, коли їй треба виговоритися. Прописувати їй ліки, в обхід усіх норм і законів. Я зобов'язаний відмовити!

Він в подиві. Останню фразу йому точно хотілося вигукнути. Але щось не дозволило.

Я теж дивуюся. Цієї розмови в принципі не повинно було бути. Так що ми сидимо і дивимося одне на одного з подивом.

- Зрозумій мене правильно. Я не відмовляюся бути твоїм лікарем. Я, так сказати, навіть наполягаю. Але в строго встановлених рамках. Що скажеш?

Питання і цього разу точно не без адреси.

- Що тут сказати... Мабуть, я давно не спілкувалася з батьком...