Глава 15. Батьки та діти

Ну що за манера облаштовувати своє житло у стилі голлівудського італійського мафіозі? 

Височенний паркан, величезні ворота, вежі для охорони - все це тхнуло відвертою бутафорією. Машина, яку вів мій мовчазний супутник, пригальмувала перед воротами. Ті не поспішали відчинятися. Мій супутник нетерпляче натиснув на клаксон. Різкий, неприємний звук автомобільного сигналу боляче вдарив по вухах. 

Я сиділа праворуч від водія, наплювавши на правила, прописані тим же самим Голлівудом. Його це нервувало. Як і те, що я відкрила вікно і диміла в нього, демонстративно змахуючи попіл на внутрішню обшивку автомобіля. 

Цілком можливо, його так само нервувало те, що він залишив своїх товаришів в барі, який розташовувався неподалік від мого будинку.

Це я попросила їх там пересидіти, а не маячити під вікнами привидами. Додатково наполягала, аби не сильно напивалися та не буянили. 

Цього ж я попросила супроводити мене до господаря. Так і попросила - супроводити. Буває, забуваєш, наскільки мізерний у подібних людей словниковий запас. 

У воротах відкрилася невелика хвіртка. З неї несміливо виглянув чоловічок. На громилу охоронця він був не надто схожий. Я припустила, що судячи з вигляду, швидше за все садівник. Ще трохи пізніше здогадалася, що вони мабуть там різалися в карти. Природно - на інтерес. Цьому ось випало вийти та дізнатися, кого нелегка принесла. 

 - Ну... - я запитально дивилася на нього, повністю відкривши вікно та виглянувши назовні, - ми довго будемо чекати?!

- Ми? - він у щирому подиві переводив погляд з мене на водія, застиглого, як статуя за кермом. 

- Ми, - підтвердила я, - займенник такий, від першої особи множини. І, не витримавши, гаркнула на нього, - відкривай ворота! 

Його, ніби вітром здуло. За воротами пролунав брязкіт засува. Потім почулася якась лайка та відверта суперечка, звук боротьби, а незабаром все стихло. Ворота так ніхто і не відкрив. Довелося все ж вийти з машини та пройтися до хвіртки ніжками. 

Мій водій виявився не таким дурнем, як могло здатися на перший погляд. У всякому разі, він був розумнішим за власника продуктового магазину, в якому я останнім часом отоварювалась. Він рвучко завів машину, здав назад, розвернув авто та з усією дурі втиснув “газ”. Щось мені підказувало, що до своїх приятелів у барі він так і не приєднається.

***

Зала, в яку мене провели після невеликої роз'яснювальної бесіди, була величезною. Високі, метрів під сім, стелі, округлі у вигляді своєрідних арок. Величезні мозаїчні вікна, що майже не пропускають світла. Величезна люстра, яка споживає електрики, як невеликий цех зі збирання автомобілів. Якщо хтось думає, що ця архітектурна вишуканість - це наслідування великих предків, то він сильно помиляється. Предки так не жили. Ні опалити таке приміщення, ні висвітлити.. 

Сімейна пара, що куштувала трапезу за величезним столом, за яким можна тільки куштувати, ніяк не снідати, обідати або вечеряти, навіть не відразу звернула на мене увагу. Я встигла відпустити охоронця, який виявився досить кмітливим, щоб провести мене до господарів будинку без додаткових роз’яснень з мого боку, взяти собі столові прилади та приєднатися до трапези, перш ніж вони збагнули, що щось відбувається не так. 

- Даруйте, - пробурмотіла я з повним ротом. - Але вже дуже апетитно виглядає ось ця рибка. Та й ось та пташка теж нічого. Плюс до того, я сьогодні ще нічого серйозного не їла. Тож для розминки зійде.

Я хижо посміхнулася, всім своїм виглядом показуючи, що настав час злякатися. 

Люди так давно приймають мене за вампіра, що я вже перестала цьому опиратися. Бувало навіть користувалася цією поширеною помилкою. Хоча це і шкідливо. Потім доводиться якийсь час лікуватися... 

Але ці не злякалися. І це було цікаво. 

- Вас донька прислала? - господар будинку, огрядний, кремезний чоловік, років п'ятдесяти, плюс-мінус, відклав виделку та ніж і потягнувся за келихом.

- Ніхто мене не присилав, - мій азарт згас. Я перестала грати роль, що давно обридла, і вже спокійно поклала собі у тарілку другий шматок форелі. 

- Серйозно? - по всьому було видно, що він іронізує. - Тобто ви не живете під одним дахом з Оленою і не ділите з нею кров і ліжко? 

- Ліжко буває, хоча вона останнім часом вважає за краще грубі ласки мого братика. Кров? Ви взагалі про що? 

Мене складно здивувати, але зараз точно відбувалося щось дуже дивне.