Глава 2. В ім'я троянди.

У мене вже була «зграя». Так, тоді люди не перебували під мінливим впливом моди, насаджуваної ЗМІ на всяку нечисть, (відверта перевага примітивного стану засобів масової інформації), і тому слово «зграя» не застосовувалося. Застосовувалося інше – орден – як на мене, нічим від «зграя» не відмінне.

Я була наївнішою, ніж зараз. Вважала, що все зло від невігластва. Хоча, якби подумала, подивилася б уважніше на зло, яке більшу частину часу крутилося у мене перед очима, то виявила б, що невігластво не є прерогативою зла і найчастіше є сусідами з добром. Але саме тому я і не подумала.

Дивно, але ми тоді багато подорожували. І це при тих то засобах пересування! Згадаєш – здригнешся. Одні тільки запахи чого вартували! Спітнілий чоловік, після двогодинного тренування у спортивному залі, набитому такими ж пітними чоловіками, тхне приємніше, ніж той аромо-фон, що ми вимушені були спостерігати.

Саме під час подібної подорожі Ерік, інший мій брат, і запропонував гіпотезу, що в майбутньому люди будуть всіляко маскувати свій природний запах. І навіть пообіцяв всіляко цьому посприяти.

Жінці в ті часи не дозволялося вміти читати та писати. Тим більше, не допускалася і думка про те, що вона стане проповідувати загальні істини. Тому, коли ми вирішили ненадовго затриматися в Німеччині, я завела близьке коло. Це було нескладно, вченим мужам подобалося, коли з ними сперечалася або про щось просила молода леді, так вони мене називали.

Поступово, наші розмови переросли в щось серйозніше. Молодою леді мене вже ніхто не називав, а саме моє існування стало одкровенням і проблемою одночасно. Яку і вирішили досить оригінальним способом, трансформуючи мій образ для не ближнього кола у чоловічий.

Над тим, що закрутилося далі, батько з братами ще довго потішалися. Відтоді я сильно не люблю своє ім'я, благі наміри та троянди. І це головна іронія мого життя.[1]

***

Моя вітальня нагадувала курник, в який пробралася лисиця. Не зрозуміло було тільки, хто тут курка, хто лисиця, а хто решта, поки ще не названі, учасники п'єси.

Я не забула зателефонувати в магазин, і, господар магазину, якого роздирали суперечливі почуття, відвантажив нам стільки продуктів, скільки могли забрати троє новоприбулих. Відправивши першого, я швидко похопилася, що на таку ораву не наготуєшся, навіть, якби я мала можливості, як у мого славнозвісного тезки[2], і спорядила ще двох навздогін.

Олена, як принесли продукти, перестала стирчати біля завішеного вікна та з тугою виглядати на вулицю, а почала чаклувати над пакетами. Гості, а їх було аж одинадцять осіб, розташувалися у кімнаті, зайнявши весь простір, як повітря. Меблі вони нарочито обійшли своєю увагою. Дістали згорнуті килимки для йоги й розмістилися на них.

– Ну прям цигани, – майнула в мене думка. Дурна, але швидка. На циган вони були не надто схожі. Швидше на дітей, злих, голодних, наляканих. І вони всі щось хотіли від мене. – Ну просто: «прийдіть до мене всі озлоблені та обтяжені», – знову переінакшила я чиюсь відому фразу.

– Я так і не зрозуміла, хто ви й чому ломилися у мій дім, – вкотре спробувала я прояснити ситуацію.

Але ситуація не прояснялася. Вони збентежено м'ялися, поглядали на Олену, яка демонстративно не зустрічалася зі мною поглядом і не дивилася на гостей. Кульмінацією мало не стала мить, коли один з гостей: високий, зарослий синьо-чорною бородою, юнак (не мій типаж – майнула і згасла думка), простягнув медальйон, точно роботи одного з перших майстрів[3]. Гравіювання на медальйоні було дуже добре видно, але я і так пам'ятала, що там. Розрядив обстановку, на превеликий подив, Денис. (Не властива йому функція).

Кинувши щось про справжніх буйних, яких немає, тому і проблеми, він почав діяльно розподіляти гостей у наявних в розпорядженні кімнатах. Пояснювати, де можна розташовувати речі. Показувати наявні зручності. Я почула, як він хлопців розмістив на першому поверсі, а дівчат – на другому, і подумала, що зло в цьому світі небезнадійне. Подумала побіжно, крутячи в руках медальйон, і не знаючи, що тепер з усім цим робити.

– У тебе цікавий, не класичний профіль, я давно помітила, – пролунав з-за спини голос Олени, яка, мабуть з цікавості, вирішила змінити гнів на милість. – А що з іншого боку?

Я перевернула медальйон реверсом. Троянда, зображена на ньому, залишила байдужою Олену, але ж я знала...

[1] Орден Рози та Хреста (Орден розенкрейцерів) був заснований на початку сімнадцятого століття легендарним персонажем Кристианом Розенкрейцом, який, за наявними відомостями, жив в період кінця чотирнадцятого - кінця п'ятнадцятого століття і прожив цілих сто шість років. Чи існував він насправді, яким чином прожив таке довге життя при тому рівні життя і, як зміг заснувати Орден через сто з гаком років після своєї, нібито, смерті залишається незрозумілим.

[2] Паралель до одного з чудес Христових, а саме Чудо п'яти хлібів і двох риб.

[3] Маються на увазі майстри, які створили містично-релігійну символіку Ордена розенкрейцерів.