Дівчина в книзі

   Я сиджу в моїй улюбленій кав’ярні на розі вулиць Галицької та Староєвропейської. П'ю улюблений американо з однією ложечкою цукру і без молока, з дитинства ненавиджу цей нудотний молочний смак. Через хвилину офіціант приносить мені тістечко наполеон, і я, забираючи тарілку, дякую. Так добре, що кожна моя неділя починається з такого маленького ритуалу. Хоч щось стабільне в моєму житті.

   Нещодавно на барахолці я придбав нову книжку, не хочу говорити, як вона називається, адже мені це не дуже важливо. Взагалі те, як автори називають свої книжки, та загалом люди називають одне одного якимось кличками, пестливими слова, для мене немає жодного значення. Навіть моє ім’я немає жодного значення. Розумію, що це те маркування, яке уособлює нас, відділяє від інших, але все ж. Моя позиція незмінна.

   Отже, я читаю книгу, жадібно припадаючи очима до другого розділу. Ковтаю літеру за літерою, слово за словом і речення за реченням. Там описується як молодий хлопець сидить у подібному закладі. Він так само п’є каву і закушує кексом, читаючи при цьому якесь оповідання.  Дзвіночок на дверях похитується, видаючи приємний звук, схожий на ноту соль, і до кав’ярні заходить світловолоса дівчина з книжкою в руках. Вона прямує до баристи, замовляє собі лате з ванільним сиропом і посміхається, коли їй кажуть зачекати декілька хвилин. Вона звичайнісінька дівчина, але все ж у ній є щось особливе. Таємниця, якщо бажаєте. Одягнена вона в легеньке пурпурне платтячко, яке підкреслює її стан і стрункі ноги, на плечі хилитається мініатюрна сумочка під стиль, на ногах відкриті сандалі. А в руці книга, щоправда, не розібрати яка. У волоссі, як не дивно, заплетені квіти, справжні квітки лаванди. О, як це гарно і незвично посеред усіх простоволосих дівчат! Від неї пахне бузком і весною. 

   Я не можу відірватися від тексту, коли чую медове: “Доброго дня. Зробіть, будь ласка, лате з ванільним сиропом”. Я трохи не виронив з рук друковане видання. Переді мною стояла дівчина, яка зійшла зі сторінок. Вона так само тримала в руці книгу і у світлому волоссі виднілися заплетені квітки. “О Боже!” - вскрикнув я про себе. По натурі я був жорстким прагматиком, реалістом, а інколи й циніком. Я не вірив у якісь там знаки долі. Я розхвилювався - все так, як описано в книзі, не може бути. Намагаючись подолати свою тривогу, я знову пірнув у книгу, проковтнувши слюну і два абзаци. Коли я їх прочитав, дівчини вже не було. Витерши серветкою холодний піт на чолі, я подумав, що в мене занадто бурна фантазія і мені привиділося. 

   Взяв книгу під руку і вийшов з кав’ярні. Надворі було приємне прохолодне літо, яке більше нагадувало бабине. Йти мені було нікуди, хіба що додому, а там нудно. Я попростував вулицею Галицькою і не помітив, як з кимось зіштовхнувся. “Зловили гаву?” - почув я жіночий голос у свою адресу. Автоматично я потягнувся за своєю книгою, що випала у мене з рук і за тим, що випало з рук дівчини. Коли я глянув на асфальт, то там лежало дві однакові книжки. “Ой!” - знову схлипнув жіночий голос і залився дзвінким сміхом. Її пурпурова сукня розвивалася на вітрі. Я зніяковіло подивився на неї. Збагнувши кумедність ситуації, я зробив те, чого аж ніяк від себе не очікував. Я подивився в книгу, щоб дізнатися, що буде далі. Цей час дівчина з цікавістю дивилася на мене. “Ну що там?” - з ентузіазмом спитала вона. “Чи не бажаєте піти зі мною на каву?” - відповів я.