Глава 3

Яра хотіла відкрити двері шпилькою, проте все ж постукала, як і годилось слухняній доньці. Навіть додому прийшла до одинадцятої!

Мама мовчки відкрила й пішла ставити чайник. Її руки тремтіли.

Ароматний збір трав зігрівав приємними спогадами й запахом лісу. Колись вони разом збирали й сушили чай. Пар з гарненької чашечки осідав на губах й трохи відволікав від сумного виразу обличчя мами, й від того, як хотілося запустити тією чашечкою об стіну…

— Зникають діти, мамо!

Жінка згорбилася й втупила погляд у чашку.

— Маленькі дітки! Ось їхні фотографії!

Яра не знала нащо тягала фотографії дітей в нагрудній кишені, та не могла інакше. А зараз вони знадобилися, аби ткнути матері чужим горем під самий ніс.

Жінка мов закамʼяніла. Хотіла відірвати очі, та не могла.

— Нащо ти мені брехала?

— Щоб захистити!

— Від кого, мамо? Якщо відьма все одно залишилася на волі!

— Ні…

— Що?

— Не залишилася. Її знайшли!

Яра відчувала, як чорний зашморг сильніше тисне на груди. Мама ледь тримала чашку в руках. Гарячий чай полився їй на пальці, та жінка не звертала увагу. Яра відібрала посудину.

— Відьма забрала Степанка. Так… Та через кілька днів принесла його тіло.

Дівчина дивилася, як сльози прокладають доріжки по щоках матері. Відчула вологу й на своїх очах, та швидко витерла їх пальцями. Дідько! Цього лише не вистачало!

— Нащо принесла?

— Аби ми могли його поховати, Ярино!

— Ти знаєш, хто вона?

— Не лізь в це! Не треба… Ти пошкодуєш!

— Мамо! Ти знаєш хто вона?

Жінка витерла обличчя рукавами теплої вʼязаної кофти й трохи заспокоїлась.

— Жила тут в селі одна бабуся. В крайній хаті на вигоні. Її після тієї історії забрали до лікарні. Голову лікувати…

Яра залишила маму, накапавши валерʼянки й пообіцявши ще заглянути. Стажер поскиглив, що збирався спати, та привіз усе необхідне для “гостин” до тієї старої хати. Ігор нарив, що бабка повернулася тижнів зо два тому з психлікарні. Її новий головний лікар виписав. Шматочки ліпилися один біля одного й нарешті вимальовувалася єдина картина у голові, хоч поки де-не-де зіяли чорні діри.

В грудях пекло. І чим ближче вони наближалися до лісу, тим більше розгоралася пожежа, що ганяла по тілу кров. Яра виразніше згадувала власне дитинство і навіть маленького братика.

Стас знову надиктовував сюжет для подкасту, а Яра стискала й розтискала пальці. Так сильно загнала ніготь у шкіру, що навіть порізалася. Замотала долоню герметичним пластиром Марка й спробувала втамувати нудоту. Присмак металу знову осів у роті…

Коли зупинилися біля будинку стажер замовк. Зовсім… Яра заділа його плечем, коли йшла до покошеної хатини, в якій горіло тьмяне світло. В цю закинуту халупу часто навідувалась ще в підлітковому віці. Вигадувала, що в ній живуть привиди. Виявилося, що так і є…

Двері були настіж прочинені. Навія їх чекала? Повсюди горіли воскові свічки. Полумʼя всередині додалося до того, що миготіло зовні, й потроху випалювало душу з тіла. Вітер гепав шибками й закидав до прочинених дверей в єдину кімнату трохи пожовклого листя.

Посеред кімнати гойдалося й поскрипувало порожнє крісло.

— Яро! Ми ніби потрапили в кадр з хорору! За жанром скоро на нас нападе жахастик!

Після його слів вогні на свічках один за одним згасли, а потім загорілися знову. Запах сірки вдарив у голову… А дівчина помітила те, на що не звертала уваги раніше. Крісло-гойдалка стояло на спуску в льох!

— Допоможи! — не вагаючись пішла вона до нього й зупинила ногою коливання. Почула важке дихання над вухом й обернулася, проте нікого не було.

Стас допоміг відтягнути крісло. Цього разу не геройствував й не пропонував лізти першим у темне провалля.

Дівчина вихопила стареньку драбину променем світла і знову не лишила часу на роздуми.

Нога зіскочила зі сходинки, коли Яра спускалася. Відчула, як стиснулись на тонкій тканині джинсів довжелезні холодні пальці й ледь стримала крик. Відчуття тут же зникло.

Чула скрегіт зубів і те, як швидко стукотіли поряд чужі серця. Відчувала ті серцебиття у власному тілі…

Яра направила промінь світла на стіну перед собою й побачила кілька переляканих малюків. Двох дівчаток і хлопчика, що сиділи обійнявшись. Біля них на підлозі лежали шматки хліба й вода у мисці. В льоху смерділо сечею, сіркою і страхом…

Малі злякалися, як тільки вона спробувала підійти ближче.

— Тихіше! Все буде добре! Я тут! Я допоможу вам! — зашепотіла вона.

Стас спустився якраз тоді, коли від стінки навпроти пішов могильний холод. Стажер посвітив, а потім закричав і кинув ліхтарем. Бабця стояла попід стіною як примара й не рухалася, навіть не дихала, та згодом відьма потягнула руку до Яри й засичала:

— Вбити…

Дівчину ніби накрило скляним ковпаком. Вона все бачила й чула, навіть давала мозкові сигнали діяти, проте шепіт скував кожну частину тіла.

Стасик забіг за неї, кидаючи прокльони. От тобі й напарник… Та думка змінилася, коли парубок кинув в бабцю спочатку світлову кулю, пропалюючи діру в стіні поряд з її головою, а згодом й сітку, що стримувала нечисть. Знову не попав!

Бабця загарчала, а діти за спиною перелякано захникали, як і Стасик… Яру нарешті відпустило! Вона кинулася до навії, та не встигла. Бабця розчинилася в повітрі.

— Де вона? — викрикнула стурбовано й відчула холодні кістляві пальці на своєму плечі.

Якщо вже фішки Марка не діють, варто спробувати фішки вулиць! Яра вхопила бабцю за руку й вивернулась. Кинула її об підлогу, а стажер накинув зверху сітку. Стара зашипіла, звиваючись і викручуючи тіло.

— Хотіла вбити… — все повторювала вона.

Яра нахилилася й ледь стримала чорні хвилі ненависті до вбивці брата. А потім глянула в жовті очі навії й побачила там себе. Відсахнулася.

Підмога допомогла спакувати бабцю й доставити до лабораторії. Дітей особисто забрав шеф. Він задоволено потирав руки на новий сюжет.