Частина 2

4.Кіт

Ще одна дивовижа, яку дівчинка помітила у приморському містечку – сила-силенна котів. Різномасті кицьки (білі, чорні, сірі, руді, смугасті та плямисті) ходили по одній і по двійко, збиралися у невеликі зграї, сиділи у траві, вилазили на дерева, ловили коників-стрибунців чи просто ліниво мружились на яскраве сонце. Чистенькі, лискучі коти дуже відрізнялися від дворових кішок, яких Даринка звикла бачити у своєму місті. Ті нещасні створіння з голодними очима вічно шмигали біля помийниць у пошуках їжі і намагалися сховатися, якщо тільки люди підходили занадто близько.

Тутешні коти не боялися нікого – ні людей, ні собак. Та й шукати їжу у помийницях їм не було потреби. Мешканці будинків досхочу годували котячі зграї. Причому у меню котів були не просто об’їдки з людського столу, а спеціально куплений для них котячий корм або свіженька рибка.

Саме про котів розмірковувала Даринка, спускаючись сходами на вулицю. А назустріч їй якраз поважно йшов вгодований рудий мурчик. Сусіди з третього поверху виставляли біля своїх дверей порцелянову мисочку в яку клали різноманітні котячі смаколики. Мабуть, туди і прямував рудий, маючи намір гарненько підживитися.

Даринка підійшла до клумби і застигла вражена. На самому вершечку кам’яної гірки, на великому валуні, лежав Кіт. Чомусь дівчинка зразу зрозуміла, що його не можуть звати якимось Мурчиком чи Пушком. Він повинен зватися Кіт (саме так, з великої літери). Кіт був не дуже великий, але під його короткою, сіро-сріблястою шубкою виразно виділялися м’язи, а з м’якеньких подушечок на лапах визирали гострі пазурі. Дивлячись на Кота, Даринка чомусь згадала лева, якого бачила колись у зоопарку. Великі вуха Кота ледь помітно ворушилися, вловлюючи навколишні звуки, а круглі жовті очі уважно дивилися на дівчинку. На відміну від десятків кицьок, яких Даринка зустрічала до сьогодні, Кіт виглядав досить диким і досить хижим. Дівчинці було складно уявити його біля мисочки з отим котячим печивом, яке постійно рекламують по телевізору. Мабуть, Кіт звик обідати мишами чи необережними пташками, розмірковувала Даринка. Вона спробувала уявити, як Кіт роздирає щойно спійману здобич і здригнулася.

- Моторошна картинка, чи не так? – промовив до дівчинки Кіт, зблиснувши на сонці білосніжними і аж надто гострими зубами.

5. Двері

- Оце так дивина! Кіт не тільки розмовляє, а ще й вміє читати думки, - вихором промайнуло у голові у Даринки.

- Тільки трохи, моя дорогенька, тільки трохи, - муркнув Кіт. – Та й для того, щоб прочитати людські думки, мені потрібно занадто зосереджуватись, а я цього не люблю. То ж не стій, мов німа, відповідай мені що-небудь.

- Добрий день, пане Кіт, - пискнула збентежена Даринка.

- Оце вже краще, - махнув хвостом Кіт. – Хоча, «пане Кіт» - це, як на мене, аж занадто офіційно. Можеш звати мене просто «Кіт» і на «ти».

- Невже всі коти вміють розмовляти? – здивувалася Даринка, кинувши погляд на трійко кицьок, які сиділи неподалік і, здавалося, уважно прислухалися до їхньої з Котом розмови.

- Далеко не всі, моя дорогенька. Ось ці, наприклад, розмовляти не вміють, але мову вашу розуміють дуже добре, а людські думки читають набагато краще ніж я. Таке вже життя, дорогенька, щось втрачаємо, а щось надибуємо, - Кіт випустив з лапи гострі пазурі і задумливо покрутив ними у себе перед носом.

- То ці кицьки вміли колись розмовляти?

- Та ні, вони вже народилися в людському світі, а розмовляти вміли хіба що їх прародичі, які прийшли з Іншого Світу.

- З якого Іншого Світу?

- Ну, бачиш, окрім людського світу існує ще й Інший Світ, у якому живуть багато різних створінь. Та далеко не всі люди можуть туди потрапити. А ось істоти з нашого світу легко мандрують до вас. Хоча люди не завжди їх помічають. Деякі з нас робляться невидимими для людей, а деякі маскуються під звичних для вас істот.

- Як оце ти?

- Вигадаєш таке! Я Кіт і в цьому, і в Іншому світі. Бо, власне кажучи, Інший Світ – це батьківщина усіх котів, які нині живуть серед людей. І кожен з них може знайти двері в Інший Світ. Коти приходять туди, коли їм потрібно. Ось, наприклад, як ти думаєш, де гріються вуличні коти взимку?

- Я вважала, що вони ховаються у підвалах та під’їздах.

- А ось і ні! Коти приходять в Інший Світ і пересиджують там холодні зимові ночі. Адже у нас завжди гарно і тепло, зеленіє травичка і світить ласкаве сонечко.

- Було б цікаво хоч одним оком глянути на той ваш світ, - замріяно сказала Даринка.

- Та я, власне кажучи, і прийшов… Хотів би запросити… -  красномовний до цього Кіт, почав якось дивно затинатися, але Даринка не звернула на це уваги. Вона якраз згадала, що мама заборонила їй виходити з двору. А подорож в Інший Світ, мабуть, не близька. Дівчинка поділилася своїми сумнівами з Котом.

- Що ти, дорогенька, -  поспішливо сказав Кіт, -  двері у наш світ зовсім поруч, у вашому будинку.

Він блискавично зістрибнув з каменя, зграбно пройшов між рослинами (жодна стеблинка не ворухнулася) і вмить опинився поруч з Даринкою.

- Ходи хутко за мною, - мовив до дівчинки Кіт. Вони підійшли до будинку.

- Ось вони, Двері, - тицьнув Кіт у стіну лапою.

Спочатку Даринка нічого не побачила, а потім частина стіни перетворилася у марево, з якого почали вимальовуватися зелені дверцята, розцяцьковані яскравими візерунками.

- Відчиняй, відчиняй мерщій, - підштовхнув дівчинку Кіт.

Даринка прочинила двері і ступила за поріг.

Увесь час, поки Даринка знаходилась біля клумби, за нею спостерігали сусідські дівчатка. Обсівши гойдалку, вони обговорювали столичну зайду. Дівчатка заздрили на її ошатні сукенки та красиві іграшки (хоча, коли Даринка пропонувала гратися разом, вона ладна була поділитися з ними усіма своїми забавками). Дратувала дівчаток і Даринчина дружба з Ганною Петрівною. Ця сварлива тітка зчинила колись жахливий лемент за декілька квіток, які дівчатка зірвали з її клумби (про те, що вони при цьому ще й половину клумби витовкли, дівчатка вже забули). А ось сьогодні Даринка стояла і розмовляла з… котом.