5

черевиках від снігу і ноги страшенно нили. Невдовзі побачили Дроздні. На краю села була зупинка.

Оцінивши час, Олег сказав:

– На потяг своїм ходом явно не встигаємо, можемо на зупинці перекусити, – дружина давно нила, що помирає голодною смертю.

Печиво «Загора», булочки і кілька мерзлих цукерок запили холодною водою…

Перекусили і пішли. Дорогою натрапили на скутериста, який прив’язав двоє саней з дітьми і ганяв по селу, вар’ят. Вже смеркало, вийшли за село. Мимо проїхало кілька машин, не зупинившись. Взагалі-то наші бродяги не мали звички їздити автостопом, але таки хотіли втрапити на потяг, обіцяли дітям приїхати ще коли вони не спатимуть… Знову їде машина, позашляховик, який саме – не видно було (Таня більше в велосипедах розбиралась, ніж в авівках), махнула безнадійно рукою. Такий точно не стане двом прокопченим туристам з палицями і рюкзаками. Але на превеликий подив машина пригальмовує, стає.

– Підвезете до траси? – зрадів Олег, що не слухатиме більше жінчиного ниття про мокрі і втомлені ноги.

– А ви куди їдете? – спитав молодий чоловік, відчинивши дверцята, поруч сиділа молода пані.

– Та нам до Луцька, – Олег сміється.

– То завеземо до Луцька. А ви що, заблудились чи що?, – дивується водій, що подружжя так далеко занесло від дому. Поки розпитував, повкладав наші рюкзаки до багажника.

– Та ми подорожуємо, але більше на велосипедах, хотіли ще отримати досвід зимового походу з ночівлею, – відповів Олег.

Туристи повмощували свої підмерзлі дупи на задні шкіряні сидіння. Познайомились. Водія звали Сергій, а його дружину – Ірина. У салоні відчутно запахло димом, Ірина трохи закашлялась. Як виявилось, подружжя їздило в село до батьків на вихідні, через розряджений акумулятор трохи затримались, тому і встигли підібрати туристів.

Дорога була чиста, не слизька, як то було по селах. Додому втрапили швидко, там вже на них чекали дітлахи в очікуванні дорожніх гостинців.