Дводушні

57

Останні кілька днів моїх канікул на Землі проходили насичено, я не забувала тренуватися, готуватися до іспитів, заповнювала прогалини в знаннях, а той вільний час, який був для мене маленьким раєм, швидко заповнювавсяоднією конкретною людиною і я абсолютно не противилась цьому.

Ми зустрічалися не кожного дня, часом я булла втомлена настільки, що сил вистачало тільки на те, щоб доповзти до ліжка  і при цьому не заснути. Через завантаженість в університеті а потім щей  на роботі, подібний сценарій програвався й з Ейвом.

І хто б міг подумати, що звичайна випадковість чи можливо чиясь незграбність стала причиною створення, формування чогось нового, не схожого досі ні на що, яке не перекликалося з попереднім негативним досвідом спілкування з особами протилежної статі.Й вона, мабуть, вдихнула в мене новее життя. Хоча я навіть не планувала в подальшому стосунків чи ще чогось подібного, зараз мені вистачало звиичайного спілкування. Коли тебе розуміють з півслова, коли з тобою на одній хвилі й часом здається, що поруч знаходиться власна копія.

Все почалося з того, що наступного дня після нашого цікавого знайомства, Ейв зателефонував й запропонував зустрітися й трохи прогулятися вулицями міста. Я із задоволенням прийняла пропозицію, прогулянки й свіже повітря – найкраща панацея від поганого настрою та прекрасна причина, хоч на деякий час відставити навчальні книги в сторону й зайнятися чимось дійсно приємним. В данному випадку суміщую приємне с корисним.

Довго пере дзеркалом не крутилася, сьогодні хотілось підфарбувати тільки вії й волосся стягнути у високий хвіст, натягнула широкі джинси, світлу футболку, в тон футболці кросівки і на всяк випадок сорочку з довгими рукавами, хто зна, може погода переміниться, та й взагалі увечері прохолодно, а ідея замерзнути не здавалась мені привабливою.

Біля будинку мене чекав справжній хуліган: чорна шкіряна куртку, під нею стильна сіра футболка, а ще темні, потерті джинси й кросівки. А ще, мене вразила наявність транспорту у вигляді мотоциклу, на який нахаба сперся склавши руки перед собою навхрест. Посмішка осяювала його обличчя і робила образ зухвалим. Я вже говорила про те, що він був схожим на справжнього хулігана?

‑ Маєш прекрасний вигляд. – Комплімент супроводжувався теплими, привітними обіймами. Та варто зазначити, що зайвих рухів він собі не дозволив, його руки розмістилися на талії, але не опустилися нижче на видатні випуклості.

‑ Дякую, навзаєм. –Не відповісти взаємністю у відповідь було б негарно з мого боку.

‑ Є особливі побажання? – Прищурив очі хлопець.

‑ Стосовно? – Я щииро не розуміла, які побажання він має на увазі.

‑ Значить, беру все в свої руки. Думаю тобі сподобається. – Його багатообіцяюча фраза і хитра усмішка змусила трохи засмутитися і подумати, чи дійсно я бажаю сьогодні прогулянки. – Не бійся, я тебе не скривджу. Ніколи. – Його рука потяглася до мого обличчя, щоб заправити за вухо пасмо волосся, що вибилось із зачіски. – А зараз, прошу. – Повернувся до мотоциклу, перекинув ногу й вмостився на ньому, повернув ключ – й транспорт заревів. Запрошуючим жестом та постукуванням долонею по сидінню заманював до захоплюючої пригоди.

О, аби він тільки знав, як я хотіла прокататися на великій швидкості містом. Я любила швидкість. Коли шалений вітер піднімає волосся догори й розвіває його навколо, коли адреналін шумить в крові, а вдуші розгорається полум’я азарту – неможливо передати ці відчуття простими словами, це потрібно відчути, прожити, пропустити через себе.

На мій шалений погляд він тільки голосно засміявся, й абсолютно несподівано вигукнув:

‑ Я таки відчував, що за образом правильної дівчинки ховається непосидюча, відкрита до всього нового особистість. – Й знову повторив маніпуляцію.

‑ Взагалі-то, я можу образитись! – Що значить «за образом правильної дівчинки»? Я не сіра миша, і тим більше не слухняна дівчинка, не маюча власної думки і готова танцювати під чиюсь дудку. Ага, дудки вам!

‑ Не можеш. На мене неможливо ображатися! – І дійсно, довго ображатися я не могла, щира посмішка надзвичайна скромність Ейва покорили мене.

Так і справді не було за що. Ми просто мило жартували, підколювали один одного, дразнилися – і це було весело, хоч і по-дитячому, але по-справжньому.

Ми ще довго каталися не тільки містом, а й виїжджали за його межі. Сонцев же давно хилилося за обрій, вітер лоскотав обличчя, пустотливо розвівав волосся. Повітря відчутно ставало прохолоднішим, пробиралося під кофтину, торкалося плечей, холодило пальці рук. Та все це на завадило насолоджуватися надзвичайними вечірніми пейзажами. Розглядаючи все по сторонам, не пропустила момент коли ми під’їхали до якогось місця, попереду нас знаходився міст, з обох боків якого розливалась лазур’ю здавалось би безкрайня річка, на поверхні якої, ніби в дзеркалі, відбивались останні промінчики сонця. Вони торкалися її обережно, ніжно, боячись порушити спокій, схованої від сторонніх очей сплячої красуні. Міст не був дуже високим, інакше, я б ніколи не набралася сміливості на нього вийти. Зправа і зліва були високі, розлогі, широколисті дерева. Їх нижні гілки на диво були широкими та низько розміщувалися. Що навіть я зі своїм невисоким зростом могла з легкістю заскочити одну з них, зручно вмоститися й насолоджуватися видом, чи може порелаксувати, про щось подумати, помріяти…

Це був маленький шматочок раю на Землі. Надзвичайне місце. Вечоріло. На заміну сонячному світлу з’явились чарівні помічники – світлячки. Цікаво, яку назву мала ця місцина?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше