Глава 3

- Оля, це кінець,- сказала я до подруги, коли нам принесли наше замовлення. Ми сиділи в найближчому, до цього клятого офісу,  кафе і я завершила свою розповідь про останні два дні. - Грошей в мене немає, а юристом мене ніхто не візьме, бо я в цьому нуль. Таточко постарався,- я похитала головою.- Він же все прекрасно розуміє, а я не знаю чого він очікує. Що я приповзу до нього з вибаченнями за свою повеінку і дозволю видати себе заміж за сина його партнера?

- Не знаю, Надь,- подруга відпила кави,- Грошей я можу тобі дати...

- Оль, - перебила я її,- Як ти собі все це уявляєш? Жити за твій рахунок? Скільки? Я не знаю, коли батько відійде.

- Тобто за батьків рахунок можна жити, а за мій ні?- вона іронічно і навіть трохи образливо припідняла брови.

- Так, Оля. За твій ні.- я почала злитися.

- Ну, окей,- вона тяжко зітхнула.- Тоді може влаштуватися туди де не треба особливої освіти?

- Куди?- я хмикнула.

- Нууу,- протягнула Оля,- в мене знайома працює в одній компанії менеджером. Може там комусь секретарка треба?

- Ти серйозно чи так майстерно приколюєшся?- я підвисла, якщо чесно,- я буду якомусь старому і лисому чуваку каву носити? Так ти собі це уявляєш?- я хмикнула.- Мовчи, вже краще, а не верзи дурниць,- Оля образилася. Наче я там щось прям таке сказала.

- Як скажеш, тоді виплутувайся сама,- вона встала і поклавши гроші за обід, глянула на мене,- Знаєш, з твоїм характером,не дивно, що дядько Федір  вирішив тебе провчити. Ти реально розбещена в хлам. - вона розвернулася і пішла. Капець. Теж мені подруга називається. Хай котиться куди подалі. Зрадниця. 

Вже вдома я знову залізла в Інтернет в пошуку вакансії юриста. Але всюди, хай їм грець, треба був досвід роботи. Промаявшись до вечора, я виріщила кудись сходити.  Вже зібравшись, побачила, що на телефон прийшла есемеска. На дисплеї висвітилося - Оля. Я хмикнула. Недовго ж ти ображалася, люба.

"Якщо тобі все таки потрібна робота , то в "Mars corporation" треба секретарка. Співбесіда завтра на 9. Роби, як знаєш. " 

Я тричі перечитала повідомлення. Серйозно? Думок і слів не було. Йти кудись розхотілося, тому я перевдяглася і вляглася спати, точно впевнена, що ні на яку співбесіду не піду. 

Ранок. Восьма, мати вашу, година. Я не знаю, якого лисого я підхопилася о шостій годині, але вже сорок хвилин я тупо дивлюся на годинник. За годину в мене співбесіда, на яку я не піду. Я це вирішила ще вчора, стовідстково і безапеляційно. Але з кожним колом секундної стрілки, я сумнівалася в цьому. Грошей немає, батько не відступить, юрист з мене ніякий. "Дочка Левицького буде носити каву великим босам? Надя, не сміши курей!"- казала я сама собі. Але коли до співбесіди залишилося сорок хвилин, я драпанула збиратися. Так, дочка Левицького буде носити каву. Тому що навіть дочці Левицького хочеться їсти.

Я запізнилася. На двадцять хвилин. Це ще по-божезьки. Зайшла в ліфт, натиснула кнопку шістнадцятого поверху і поправила невкладене волосся. Добре, хоч сукню я встигла попрасувати, а то б взагалі нечупарою виглядала. Я оглянула себе в дзеркаллі - оливкове плаття до колін, темні колготки, короткі чобітки на підборах і шкірянка. Все добре, але відсутність зачіски і мейкапу мене напрягала. Натягнула на обличчє посмішку і якраз в цей момент ліфт дзенькнув, попереджаючи про прибуття на потрібний поверх. Виходжу і оглядаюся. Тут досить по-сучасному і стильно. Світлі стіни, чорні шкіряні дивани і незрозумілі для мене статуетки. Я бачу стіл секретарки і підходжу до нього.

- Добрий день. Я на співбесіду,- кажу до жінки років сорока. Висока, тучна з темною стрижкою. На відміну від мене вона вклала свою зачіску ідеально. Та й весь її вид, прямо кричить про строгість і педантичність.

- Надія Левицька?- питає і отримавши кивок у відповідь, продовжує,- Ви запізнилися.

-  Так, вибачте, жахливі затори.- починаю виправдовуватися. От горгона. Хіба можна двадцять хвилин вважати запізненням? Тим паче в Києві? Бред.

- Мене це не цікавить. Свій шанс ви втратили. До побачення,- навіть не дивиться більше на мене. Сучка. Але окей, виправдовуватися я не буду. Вже розвернулася, щоб піти, як раптом до нас підходить молода, струнка блондинка.  Чорна спідниця-олівець і біла рубашка підкреслюють її гарну фігуру. Вона була вдягнена в доволі стриманий одяг, але від неї відходила  шалена енергетика. Впевненість  в собі і в усьому , що вона робить, ясно читалися в її погляді. Було видно - вона займає не останнє місце в цій компанії.

- Галино Петрівно,- звернулася блондинка до мігери,- ви знайшли секретарку для Сергія Дмитровича?

- Ні, Ольго Володимарівна. Немає підходящих кандидаток.- ніби з жалістю сказала, але не було ніякої щирості в її словах.

- Та ви що?- глузливо підняла брови Ольга- Два тижні шукаєте, три співбесіди кожного дня і все ніяк.- театрально похитала головою , а потім перевила погляд на мене.- Ви на співбесіду приходили?

- Так, - коротко відповідаю і піднімаю підборіддя. Чого-чого, але гордості в мене, дай Бог кожному. Не дозволю себе принижувати чи прогинати.

- Юридична освіта,- протягую вона, читаючи моє резюме,- 22 роки. А чому по професії не влаштовуєтеся?- підіймає на мене погляд.

- Без досвіду роботи не беруть.- кажу стримано.

- Зрозуміла. - вона оцінююче розглядає мене. Насправді, вона, в кращому випадку, старша за мене роки на два, але в її погляді немає зверхньості, тільки холодний  розрахунок моїх можливостей. -  Добре ви прийняті.- кидає папку на стіл  цієї Галини Петрівни.

- Але...- намагається щось заперечити секретарка.

- Я не зрозуміло виразилася?- холодно питає Ольга Володимирівна.- Я проведу вас на робоче місце.- це вже до мене.

Ми йдемо до ліфту і піднімаємося на останній - двадцять другий поверх. Тобто компанія займає сім поверхів? Непогано.

- Робочий день починається о дев'ятій, закінчується о шостій. Обідня перерва з першої до другої години.- говорить Ольга. -  Про ваші обов'язки розкажить вже Сергій Дмитрович.