Джентльмен її невдачі

РОЗДІЛ 3 ВЕРОНІКА

 

Без окулярів незручно. Дуже.

Переповнена різноманітними емоціями,  спочатку не спохватилась, що  без  потрібного аксесуару.  Пропажу виявила в таксі, та повертатись в лігво  тирана не було найменшого бажання, ліпше ходити навпомацки, чим  нагадувати про минулі події.

Вранці автомобіль домчав мене у тихий район міста, де в одній із новобудов проживала моя найкраща подруга Даша.  Дашці в житі пощастило більше. Її батьки виявились толерантними людьми й добросовісно відпустили чадо  у вільне плавання світом – купили квартиру, зробили ремонт та лише зрідка наскакували  з візитами. У мене ж панував тотальний контроль. Тато категорично відмовився відпускати  єдину доньку з родинного гнізда – просторої трикімнатної квартири в центрі, а мама безапеляційно його підтримала.   Довелось самій збирати на  окреме житло. Власне,  не орендоване. 

І коли після закінчення університету я  влаштувалася в найбільшу місцеву будівельну компанію, мрія потихеньку здійснювалась. Зарплата  хороша, посада  - секретар. Рік тому я зважилась і -   взяла кредит на купівлю квартири. Маленької, однокімнатної, але неподалік місця роботи. О, яка я була щаслива, отримавши заповітні ключі!  Сподівалась  погасити позику і збирати на ремонт, щоб нарешті   переїхати в самостійне життя. Та несподівано справи в установі  пішли на спад. Її  добросовісно поглинув холдинг «Будліт»   на чолі з Огородником Сергієм Вікторовичем. Частину штату колишньої компанії скоротили. На щастя,  мені  поталанило  залишитись і пройти конкур на посаду особистого помічника генерального директора. Не знаю,  за якими критеріям кадровик обирав претенденток на вакансію,  та я  досі не вірю у своє везіння. А везіння ще те!  Завжди строге,  вимогливе, дратівливе. І ось довгих дванадцять місяців я на побігеньках в  суворого начальника та за сумісництвом бабія, який не гребував частенькими візитами довгоногих подружок в його кабінет. Проте,  шефу слід відати належне – із підлеглими красунями він ні-ні!

І так, бувши впевненою в стабільності свого майбутнього,  нещодавно я  добросовісно взяла ще один  транш в банку під безбожні відсотки та розпочала ремонт.

А сьогоднішній ранок вибив у мене з-під ніг  оте відчуття твердості. Я  почувалась мов на  тонкій крижині посеред величезного  розбурханого океану, який будь-якої миті  змиє мене в темну прірву. Дашка  уважно вислухала мої пригоди,  порадила поговорити з Віктором  щиро, але без спиртного. Звісно, вибачитись і  запевнити, що ніким маніпулювати я  не збираюсь. Майже переконала. Це справді було найкращим варіантом в непростій ситуації.

По дорозі до офісу я   перебрала кілька варіантів  розвитку розмови,  розмірковувала з чого почати, і  як   переконати Огородника не виганяти язикате  створіння з роботи. Та  наміри зазнали ганебного краху, варто було потрапити на аудієнцію.

Я  переминалась з ноги на ногу,  вдихаючи на повні груди  напругу, що повисла хмарою в повітрі між мною та босом. В  сукні  подруги, більшій на потрібний розмір,   та у її відповідно не тісному бюстгальтері почувалась  манекеном, на котрий  недбалий модельєр накинув  лантух. Шкода, не могла розгледіти вираз обличчя Огородника: перед очима  пелена.  

-Ти вчасно, - прогримів в тишу. – Одягайсь,  ми  їдемо.

Пізнаю боса. Все швидко, оперативно, без зайвих зволікань та роздумів. Полегшено видихнула. Отже,  не виганяв з порогу у хвіст і гриву.

В голові маленький  янгол  наспівав надію: можливо, я не базікала про Назара, а все те лиш витвір моєї  хворої уяви. Дідько!

На диво, Віктор навіть галантно   прочинив перед мною  двері,  натис кнопку виклику ліфта та притримав  його стінки. А коли підтримав під лікоть на виході, взагалі здивував. Увесь непростий шлях   від кабінету до його позашляховика  подолали мовчки.

На язиці крутилось вибачення. Доцільно було порушити мовчанку і нарешті  промовити хоч слово у виправдання за вчорашній інцидент. Та інтелект мій вперто мовчав в страху зробити ще гірше.

 Незручність доводила мене до межі. Якоїсь миті я хотіла вискочити з автомобіля. Просто рвонути ручку  під час зупинки  перед черговим світлофором і побігти, аби  загубитись серед численних вуличок, які плавно пропливали за вікном.

-Вікторе Сергійовичу, - нарешті спромоглася на відчайдушний вчинок.  

-Вже приїхали, - натомість відповів, не давши змоги  продовжити думку. – Виходь.

Проковтнувши гіркий кім, я  вибралась із салону та підвела очі на  білосніжну вивіску із великими  червоними літерами «Оптика». Крадькома зиркнула на шефа. Той спокійно   розглядав мене, ніби намагався вловити емоції підлеглої. Невже  спеціально привіз за новими окулярами? Тінь зніяковіння  змусила винувато опустити погляд додолу.

-Квасолькіна, я  не можу  допустити, щоб ти впала і  побила носа, чи більше – переплутала цифри. Тому,  будь розумницею,   швиденько вибери все необхідне, бо далі нас  чекають на будівництві, а на обід призначена зустріч.

-Обід у вас вільний,  - нетямуще закліпала очима і одразу прикусила язик,  знову переступивши межу дозволеного і показавши себе, як поганий працівник. Мовчанка -  золоте правило будь-якого помічника. 

Шумно вдихнувши повітря, Вік вказав рукою  на  будівлю.  

Я була тут вперше, тому що оминала занадто дорогі   пропозиції, - бажання швидше придбати  власне житло  переважало над  естетичним задоволенням. До нас  одразу підійшла консультант і улесливим голосочком поцікавилась у Віктора, чим допомогти, та на її розчарування об’єктом  роботи виявилась я. Дівчина, отримавши потрібні вихідні данні,  заходилась   пропонувати можливі варіанти. Занадто  коштовні варіанти, від яких моя душа  скручувалась у вузлик, а розум кричав тікати геть, допоки   не позбулась  можливості  заплатити цього місяця  кредити.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше