РОЗДІЛ 8 ВЕРОНІКА

Я тільки заспокоїлась,  наважилась відпустити причину  розбитого серця та  розтоптаних сподівань. Чергова доза спиртного стрімко  розтягувалась венами, туманячи  розум.  І мені було чудово. Вперше,   за останні  години, я видихнула спокійно, без оглядин по  сторонах. Навіть вживалась в новий образ   безтурботної  брюнетки  з красивими локонами та в ультра тонкій сукні.  Ліза зробила мені яскравий  вечірній макіяж, який, слід визнати,   дуже пасував до очей. Тому, аби не приховувати  красу і  старання сестри, я  наважилась –  залишила окуляри на тумбі  біля ліжка,   яке  вночі мусило  прийняти у свої обійми моє  розгульне тіло.

Я говорила, що спиртне для мене  - табу? Здається, я це двічі повторила сестричці, на що вона як завше  відмахнулась. Коктейлі видались на славу!  Один раз живемо, чи не так?

Але Тімохіна  моє серце відчуло підсвідомо. Очі не бачили   зрадливого чоловіка,  та  вищі сили  підло дали сигнал, в якому напрямку слід озирнутись, аби  помітити  колись рідні руки на чужій талії. Стрепенулась.  Щось всередині  піднялось  до горла та із шаленою  швидкістю впало в  п’яти.  

Мерзотник! Підлий негідник, через якого моє життя покотилося згори, мов порожня торба. Нікчема!

Дурепа! Як можна було так помилитись в людині? Відкритись, довіритись, віддати всю себе,   покласти на жертовник чужих забаганок свої мрії, своє майбутнє,  свої досягнення, що далась нелегкою працею.

Назар…

«Ніко», - шептали   вологі вуста, плавно спускаючись шиєю. «Ніко»,  - той голос магнітом прикував  до стільця. Тиша  порожнього офісу,   яскраві  вогники нічного міста в панорамному вікні,  і «Forgotten City» улюбленої Ліндсі Стерлінг в динаміках … І він… чоловік недосяжної мрії,  в присутності якого серце завмирало з першого дня його появи в офісі.

 Спогад - мана, що заслонила очі.   Тряхнула  волоссям, аби відігнати гірку образу, яка    все сильніше  давила на груди, заважаючи вільно  дихати.

Назар перебував в кількох метрах від мене, ховався  за спинами відвідувачів,  гаряче обіймав  вродливу  блондинку і, здається, не помічав мене.

В голові закрутилось  міцним градусом  випитого спиртного:  не бачив, чи зумисне розіграв комедію?  Невже пригортав  іншу дівчину з метою принизити мене, вкотре вказати на місце та  ще раз  розтлумачити: я ніхто і ніщо в його житті, виключно чергова конячка на  перепоні до чоловічого щастя?

 З відчаєм  озирнулась довкола. Ліза, забувши про все на світі,  сиділа за барною стійкою із якимось  хлопцем та  весело потягувала черговий коктейль. Решта – незнайомі обличчя,  вигнуті в ритм музиці фігури,   чужі  люди.  І посеред  цього   рухливого, мов живий організм,  клубу я відчувала самотність -  дику та  сповнену суперечностей.

«Ніко, ти  доросла дівчинка. Тому прийми все, як належне  і припини будувати повітряні замки. Незабаром у мене весілля»,  -  байдужий, монотонний голос Назара  доводив до божевілля. Він вистукував   молоточками і позубить його була не здатна.

Весілля? Погрався і викину набридлу іграшку.  Здавалось  шкірою ловила кожнісіньке  слово чоловіка, яке лагідно шепотів  своїй новій  обраниці.

Міцніше стисла кулачки, подумки заборонила плакати, і крадькома направилась до   подруги.

Ліза познайомила із претендентом на  її  руку та серце.  З останніх  сил, аби не видати  внутрішнього вулкана,  змусила себе привітно усміхнутись парі,  та покликала бармена.

Моє  замовлення  викликало здивування в сестри. Краєм ока спіймала, як  допитливо звела брову і невідривно  прослідкувала  траєкторію мого руху.

-Ніко,   - почула навздогін її стурбований оклик. Та було пізно. Занадто пізно,  щоб зупинити мене…

Я наскочила зненацька. Вишукане тістечко, яке  бережно пронесла  на мініатюрному блюдечку крізь натовп,   масними патьоками розповзлось по обличчі   Назара. Червоний джем   поволі  полився на  сорочу   та  дорогий піджак. Дівчина поруч охнула та відскочила, ніби  в  моїй  руках перебував  ще один солодкий снаряд.

-Божевільна! -  отямившись, заверещала дівчина  та кинулась  до  бармена за серветками.

А навколо мене  та Тімохіна утворилось щільне кільце зівак,  зажди ласих до безкоштовних видовищ.

Назар поволі провів рукою   по щоках,   знімаючи   шар крему. Я, мов заворожена, слідкувала за плавними рухами  чоловіка. А коли він скерував крижаний погляд в  мій  бік,   не чекала… Я  щодуху кинулась тікати. І ті самі  височезні підбори сестри не стали завадою для  екстреної капітуляції зі стін розважального закладу.

Розштовхуючи відвідувачів ліктями,  боялась озирнутись.  Була впевнена: якщо   Тімохін наздожене,  поквитається  жорстоко, і моя  необачність коштуватиме дорого.

Нашвидкуруч накинувши пальто, я   вилетіла нас свіже повітря. Холод листопадової ночі  оповив  сирістю.

Серце калатало,  пульс досягав найвищого рівня,   земля пливла під і, здавалось,  адреналін рвав вени. Невже я відправила тістечко в обличчя колишнього?  Одна частина мене  тріумфально кричала, що так Назару і потрібно. Інша закликала одуматись та осуджувала спонтанний вчинок.

Вдихнувши на повні  груди нічної вогкості,  спробувала   сконцентруватись на подальших  діях.  Та  мозок відмовлявся мислити  стримано, точніше алкоголь в організмі поглинув здатність думати.   Очі намацали  знайомий автомобіль. Назар   зупинив свою автівку навпроти входу, тому у світлі нічних ліхтарів вона виблискувала, мов новорічна іграшка. Те, що потрібно!   Лавина, яка   розривала єство і вимагала  волі, таки знайшла  заповітну  шпаринку. Не знаю, що мною керувало… Однозначно не здоровий глузд.