Джентльмен її невдачі

РОЗДІЛ 13 ВЕРОНІКА

ВЕРОНІКА

-Сьогодні  в «Мультиплексі» прем’єра якоїсь крутезної кінострічки, – заливалась  соловейком Ліза, невпинно озираючись по сторонах.

Височезні вітрини дорогих  магазинів,  незмінний аромат розкоші та відпочинку,  приємна музика – світ, який відразу  зминав під себе  тривожні думки та неспокій,  що  холодним змієм роздирав душу. Передчуття…

Погані передчуття  не давали змоги  повністю розслабитись і без оглядин віддатись в  руки  сестри.

-Ти чого напружилась,  – не відставала Ліза та, різко зупинившись поруч  брендового бутика  жіночої білизни,  загітувала: – Дивись, яка краса… Зайдемо негайно.

-Лізо, – заблагала у відповідь,   подумки підраховуючи вміст гаманця після останніх незапланованих покупок.

-Не скигли. Забіжимо, око помилуємо – і гайда в  кінотеатр.

-Квитки не встигнемо придбати.

-Нічого страшного, візьмемо на інший сеанс, – і смикнула мене за рукав.  

Як в неї все легко та просто. Хоча,  напевно, такою і повинна бути молода дівчина, що   квітне юністю та жагою до життя.  Я   вже було  змирилась та зробила кілька кроків до прочинених скляних дверей, як  раптом позаду почувся  оклик.

-Вероніко! – прозвучав  за спиною  милозвучний чоловічий голос, який  змогла б впізнати серед тисячі інших.

Зненацька до мене звернувся Олександр Ігорович Гриньов – один із керівників холдингу,  що являється  найбільшим конкурентом будівельної компанії Огородника. Чоловік років  тридцяти зобразив на обличчі маску  здивування та радості водночас.

-Яка   несподівана зустріч! – продовжив,  підійшовши ближче. Він простягнув руку та  делікатно потис  мою кінцівку в  знак вітання. Лізу вшанував легким кивком доглянутої,  довгастої борідки,  котра прикрашала вузьке підборіддя.

 Окинула його поставу.  Високий,  статний, як личить чоловікові на  зайнятій ним керівній посаді. Навіть у простих синіх джинсах та  тонкому яскраво-червоному  светрі  з хитромудрим плетінням,  він не втрачав пильності  та  пафосу, набутих роками співпраці з конкурентом.

 Ось вони, погані  передчуття,   побачили винуватця свята на  нашій вулиці.

-Так, несподівана, – промимрила я, а очі  побігли за спину співрозмовника шукати шляхи відступу.

-Ви тут у справах чи, як  я, відпочиваєте?

Не встигла придумати  відмовку,  бо люба сестричка взяла ситуацію під своє шефство. Я ладна була  провалитись крізь землю! Ліза,  повиснувши у мене на руці, з-під опущених вій свердлила очиськами акулу будівельного бізнесу,  немов він – її ровесник  чи хлопчина з  сусідньої вулиці того села, куди відправились батьки.

-У вихідний день гарні дівчата тільки  розважаються,  – промовила солоденько,   чим викликала  в  співрозмовника  задоволену усмішку. – Фільм зібрались подивитись.

-А ми з друзями у боулінг граємо.

-О,  цікава гра!

Ліза явно перегинала палку у своїй  улесливості і  навіть  мої короткі погляди в  її адресу не  могли зупинити потоку слів. Дивувалась, з яких це пір сестричка   намагається звабити першого зустрічного та  ще й набагато старшого по віку.

-А ви  маєте навички гри в боулінг? – парирував Олександр.

-Завжди мріяла освоїти, –  ледь не підстрибнула подруга.

-Тоді  спробуймо просто зараз. Олександр, – чоловік простягнув їй  руку і, коли Ліза назвала своє ім’я та вложила в  його широку долоню свою тендітну,  краєм  губ доторкнувся   шкіри.

Я закотила очі. А  день обіцявся повнитись спокоєм та розвагами! Схоже розваги будуть  ще ті,  особливо якщо   хтось із  холдингу Огородника застукає мене в супроводі конкурента.

Намагалась запротестувати   та  мої доводи вже  нікого не бентежили.  Вхопивши Олександра під лікоть, сестра попрямувала  в протилежному напрямку від «Мультиплекса», а мені нічого не залишалось, як  понуро плентатись слідом. Я злилась на Лізу. Не розуміла її легковажності та вітряності.  Ще сама вчора заспокоювала мене,  вигукуючи, які козли великі боси.  А куди зараз поділись принципи?

В  боулінг-клубі було людно. Я похапцем  переконалась, що  серед відвідувачів  жодного  знайомого обличчя. Моє хвилювання  не минуло ока  заступника Бобрецького. Познайомивши зі своїми друзями, двома  інтелігентними чоловіками в  білосніжних сорочках, Олександр Ігорович непомітно вивів мене  з приміщення. Опинившись посеред торговельного-розважального центру, я  ще більше знітилась, адже в будь-яку хвилину  нас могли запримітити.

-Вероніко,  –  ліниво промовив чоловік,  обіпершись  плечем на  виступ та схрестивши руки  на грудях. Його  чорні очі буравили,   зазирали глибоко в душу, а  в них стрибали вогники  азарту.  Напевно,  його теж хвилювала делікатність  ситуації,  однак до неї ставився   спокійніше. – Вам не приємно зі мною спілкуватись?

-Незвично, – поспішила випалити, адже дійсно,  ми лише кілька разів перетинались на міських заходах і  здебільшого Олександра цікавив Огородник  та його  холдинг, а не  мовчазна помічниця. Я аж здивувалась, що пам’ятав  моє ім’я.  

-Облиште! Бізнес бізнесом,  але ми дорослі люди і повинні  залишатися вірними власним уподобанням  чи мріям. Вечір тільки починається,  тому спробуймо провести його на радість нашим бажанням.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше