РОЗДІЛ 17 ВІКТОР

ВІКТОР

Шум двигуна,  рівна автомагістраль і я – розлючений на увесь світ та на самого себе – витискав педаль газу до максимуму.  Сигнали клаксонів  автомобілів,  що проїздили мимо,  не повертали до реальності, не здатні були зупинити, вгамувати,   спам’ятати. Відчай розривав серце,  образа на власне бездумство  отрутою впивалась у мозок.

Квасолькіна! Що сподівався побачити під її вікнами? Ніжні обійми з Гриньовим? Дурень! Вчинив, як  недосвідчений хлопчак! Виставив себе ідіотом перед помічницею, забув про субординацію, якої  свято дотримувався.

Краще залишився б з  Аліною.

Словесний потік, що лився мов з потопу,  відбивався  лайливими словами.  Та, як   говориться, після бою кулаками не розмахують. Напевно,  помічниця  з тим дівчиськом  зараз  смачно регочуть з   недолугого керівника.

Здавалося б, повинно бути байдуже, та впертий черв’ячок продовжував гризти і  виводити з рівноваги. Я  не знаходив сили протистояти йому,  вгамувати та вказати на місце.  Квасолькіна поволі  пролазила в кожну клітину мозку,  займаючи там головне почесне місце. Таке щільне, що не одразу помітив на проїзній частині щось кудлате.

Раптом темний клубок зник під колесами.

Серце завмерло. Я  виконав екстрене гальмування, зупинившись посеред дороги.

Що  то було?

В містику  не вірив, тож   збив  щось живе. Тваринка…

Поспіхом покинув  затишний салон та зник  в темряві під рясними сніжинками першого снігу.  Холод, навіяний крижаним вітром, пробирався  під тканину   куртки, проймаючи до  самісіньких кісток.

Чи то хвилювання морозило і розбивало тіло тремтінням?

Я не любив тварин. Ніколи не бажав  завести домашнього  улюбленця,  клопотатись з ним,  дружити.  У дорослому світі, який  прийняв мене зовсім юним у свої  кровожерливі обійми,  не знайшлося ні часу, ні місця  для  зайвих турбот.  Бізнес, стратегії, плани – все це моє  вчора, сьогодні,  завтра.

Щось жалібно заскиглило  в кількох метрах від машини. Звук торкнув  глибше  холоду,  відізвався   болем в душі, страхом перед  вчинком. В голові майнула думка: варто було їхати повільніше.

Чорна точка збільшувалась з кожним подоланим сантиметром до неї. Клубок  рухнувся і  знову  застогнав. Це був  собака.  Невеличкий, чорний і  геть мокрий від снігу.

• Гей, малий,  ти як?

Пес  спробував підвестись,  однак  кволо повалився на землю. Сліду крові  не помітив. Можливо забій?

Повз проїздили десятки  автомобілів, їхні водії, поспішаючи у власних справах,  добросовісно минали транспорт з аварійними  маячками та  одиноку постать посеред проїзної  частини. Реальність – не те, що до собаки, до людини байдуже. Присвітив мобільним телефоном, на  що поранений підвів голову та  вкотре видав  жалібне скигління.

-Дідько!  Тобі важко рухатись. Потерпи!

Без роздумів зняв куртку та загорнув у неї тварину. Собака скавулів, однак   терпів і дозволив віднести себе в автівку. Розмістивши його у багажнику, я  покерував до найближчої ветеринарної клініки, яку  знайшов в інтернеті. Намагався їхати повільно. Тепер в голові  був тільки покалічений пес, а все інше дивним чином  перейшло на другий план.

Годинник показував майже одинадцяту вечора. На щастя,  лікарня виявилась цілодобовою і нас прийняли. Після детального вислуховування  обставин  наїзду,  лікар врешті-решт віддалився в один із кабінетів, я  ж залишився  у довгому білосніжному коридорі один-на-один з внутрішнім голосом совісті. Хвилювався так,  наче прикрість сталась з найкращим другом.

Час тягнувся поволі,  хвилини здавались вічністю і навіть  третій  паперовий стаканчик кави,   щиро  запропонований сонною медсестрою,  не допомагав думати тверезо. Очі самі по собі  злипались. Здається, я таки задрімав  на  невеличкому диванчику, бо коли плеча торкнулась рука рятівника  собаки, стрепенувся, не розуміючи,  де я.

-З товаришем все гаразд, – промовив лагідним голосом лікар.

-Яким товаришем? А! Як він?

-Жити буде,  але потребує  догляду та належної уваги. Через днів три зможете  забрати його.

Слова діяли бальзамом на душу, проте останнє твердження вибило землю з-під ніг. До нього явно не був готовим.

-Але я не можу його забрати чи доглядати. У мене робота,  компанія. Часу для пса  не знайти.

-Доведеться, тому що залишатися у нас він не може.  Є спеціальні притулки для  бездомних тварин. Наш постраждалий не має власника, отже, або ви станете йому хазяїном, або житиме коштом волонтерів.

Відчув, як тілом побігли електричні розряди. Ще мить під цим  проникливим лікарським поглядом – і я дремену геть. Я і собака –   не сумісні, як вогонь та вода.

-Я не готовий.

На моє щиросердечне зізнання  чоловік у білому халаті усміхнувся кутиками уст та   рукою вказав на вихід.

-Оплатіть послуги і зустрінемось завтра. Я буду на місці після дванадцятої години. До побачення.

Важко видихнувши, я  розрахувався та поїхав додому, де в стінах чекала звична самотність, тиша  та стерильна чистота. Все, як належить, незмінно, стандартно.