РОЗДІЛ 19 ВЕРОНІКА

Я вже шкодувала. Я вже сварила себе. Я вже ладна була  накивати п’ятами. Але бажання  довести  Лізі хибність її думки пересилила здоровий глузд. Що станеться, якщо спробую увійти в спортзал? Заняття  ще нікому не пішли в шкоду, і байдуже, що переступила поріг царства здорового способу життя  вперше після закінчення школи.

Квасоліні ніколи не відмічались особливою любов’ю до активного способу життя. Прогулянки на свіжому повітрі, і то за  необхідності –  це увесь  спектр наших можливостей.

 Ліза  обдумано не пішла. Залишилась вдома чекати результату мого сорому. Сорому, бо як інакше  назвати  цю дурнувату витівку двох дорослих дівчат.

Коли увійшла в  зал, одразу завмерла. Чистота, пафос,  запах гуми та  металу, - все це вдарило в  носа та очі, натякнувши, що попхалась  не у свою тарілку.

Здоровенний мужчина у вузьких шортах та  не менш приталеній  майці  несподівано перегородив дорогу до бігових доріжок – єдиних  тренажерів,  до котрих не боялась  підійти.

-Вперше? -  поцікавився тонким голосом,  що не сходився із його пропорціями.

-Вперше, - видавила, ковтаючи  гіркоту.   

-Боїшся?

Прокашлялась.

-Трохи є.

-Я  інструктор і зроблю коротку  екскурсію. Як тебе звати?

-А ми на ти? -  поставила питання і запнулась.  Звісно, на «ти», бо  проти цього  громили я – мурашка - офісна комашка.

-Розумієш, у спорті легше і простіше, ніж в оболонці  щоденних  турбот. Тут  не тільки тренують тіло, а й  плекають дух. І це об’єднує всіх  присутніх  в тренажерному залі,  - чоловік багатозначно повів поглядом  по приміщенню, а я, відповідно, слідом за ним. Далі слів  інструктора не чула,  бо завмерла, припинивши дихати.

В кількох кроках  мою скромну персону свердлили дві пари очей: Огородника – зацікавлені та здивовані водночас, і його  ненаглядної Аліни – холодні, проникливі, зневажливі. Пригадалась наша остання розмова. Тілом пробігли мурахи, зупинившись десь в районі попереку.

Дурепа!

Доказала?

Виставилась на посміх, як  общипана курка!

Мимоволі  зробила крок назад, та відступати запізно. За лічені секунди  Віктор скоротив  крихітну дистанцію,  насупився  грозовою хмарою та застиг на відстані простягнутої руки. Ніс  залоскотав  знайомий аромат парфумів. Навіть метал не  зміг його побороти.

-Добрий день,  - протяжно  зронила, сміливо глянувши в  глибокі, розумні очі, в котрих відбивалось перелякане зайченя – я в сірому спортивному костюмі з часів  школи. Добре,  що Ліза не проводжала, а  то потягла б у магазин купувати новий. А на новий грошей – катма.

-Бачу, Квасолькіна,  тобі геть не сидиться в  чотирьох стінах.  Свобода  погано впливає на тебе,  -  шеф намагався стримати гнів. Ніздрі роздулись,  долоні  перетворились в кулаки. Я хотіла провалитись крізь землю, а ще розплакатись та кинутись навтьоки. Але  заборонила собі ганебно капітулювати , бо ситуацію прискіпливо вивчала стерво в  оболонці  ніжного метелика – дівчина у відвертому комбінезоні.  В  душі кипіли її образливі слова,  якими нагородила в ресторані минулого тижня.  

-Вирішила вільний час провести з користю. Анатолій   погодився допомогти.

Несподівано для себе  ступила крок до інструктора та обійняла його за лікоть. Той запротестував.

-Я не То…

-Гарного вам вечора, Вікторе Сергійовичу,  - радісно усміхнулась,  потягнувши вбік  малознайомого чоловіка та не дозволивши йому мовити більше слова. – Післязавтра буду в  офісі. До побачення.

-Я чекатиму,  - натомість багатозначно відповів шеф. Про що думав? Ліпше не знати.

Вже коли віддалились, я тихо вибачилась перед інструктором і нарешті запитала ім’я . На щастя, він  не розтерзав  моє ватне від хвилювання тіло, але наполегливо попередив, щоб більше не втягувати працівників  закладу в подібні  перепалки.  Репутація та робота із хорошою зарплатнею – занадто велика ціна за витівки пересічної   дівчини.

Далі  Ігор (так звали тренера) повів мене  в протилежний кінець  тренажерного залу,  однак повністю сховатись від очей  Огородника й Аліни не вдавалось.  Я почувалась некомфортно під  допитливими скошуваннями у  свій бік,  боялась лишній раз ворухнутись і  стати  загальним посміховиськом. А ще ці кляті вправи!  Ігор провозився, вимагаючи розслабитись, та всі його спробу навести Вероніку Квасоліну на істинний шлях  спорту   зазнавали краху. Не могла!  

По спливу години  я  щодуху вибігла в напрямку  роздягалень.  У буфеті придбала пляшку води. Перші ковтки   повертали до життя і я втомлено прислонялась до стіни, блаженно заплющивши очі. Серце поволі  зменшувало кількість ударів  на хвилину. Розслаблялась. Тіло нило і боляче відгукуватись на перше тренування.

-Вероніко, - раптом прозвучало над вухом. Знайомий чоловічий  аромат оповив світ, полонив, підкорюючи залишки здорового глузду. Поволі розплющила повіки. Було страшно  глянути йому у вічі, було лячно від близькості, яка лоскотала обличчя диханням, було…  - Твій підхід до спорту неправильний, - продовжував таємниче і стишено говорити Огородник. Рука чоловіка лягла на стіну. – Мотивація не та. Але я  допоможу її виправити. Наступне  тренування буде спільним.  Налаштовуйся!