2. Icторія Михайла

2.1. Лікарня

Чи можна жити натхненно завжди? Де брати енергію та радість? Інколи це просто посмішка, цікава розмова або думка про когось.. Відчувати натхнення у кожному подиху вітру, у спогляданні квітів, у відблисках променів на воді- це вже мистецтво. Від самого себе та людей можна втомитись, але від природи - ні. 

Все здавалось штучним, чи міг я опиратись на когось, окрім себе? Певно, що і в собі відшукати опору іноді важко. 

Останнім часом вигляд у мене був об’єктивно нікчемний і мій колега навіть порекомендував мені взяти вихідний. Я записався до лікаря-психоневролога. Лікар була занепокоєна моїм станом, і звертаючи увагу на те, що я працюю зі студентами, порекомендувала мені взяти тайм-аут. Я запитав її про можливість стаціонарного лікування і розуміючи можливу загрозу для кар’єри, я все ж таки наважився пройти лікування у закритому центрі. Мені стало краще з перших днів, я відчув внутрішній ресурс, відчув як тягар зникає. Я міг цілий день провести за книгою, я писав листи їй та не відправляв. Мені так давно не випадало змоги побути наодинці зі своїми думками і виявилось, що це місце якнайкраще підходить для цих цілей. Інші пацієнти рідко виходили на контакт, з деякими я спілкувався, а деякі викликали в мене науковий інтерес. 

 Багато різного я побачив у стінах стаціонару, але найважливіше те, що я побачив у собі. Під купою повсякденних клопотів, я не міг розгледіти, чого я справді хочу і чого мені бракує. Тут у лікарні я чітко усвідомив, що я маю навести порядок у своїй голові і ніхто не зможе мені допомогти, якщо я не зроблю зусилля. А між іншим, в голові панував безлад страшенний, але я був у правильному місці.

Здавалось, раніше у мене було все… Дружина - красуня, місце на кафедрі, авторські курси з філософії, депозит у європейському банку, а ще закохана студентка та бажання кинути геть усе і опинитись десь далеко. Чому? Хороше питання, на яке  я тоді не мав відповіді. Мені треба було подумати про все. Мені стало тісно у цьому. Чи звучить це егоїстично? Можливо я дійсно вчинив егоїстично, але час не повернути назад. Той момент, коли я зустрів її, чи означало це те, що я загубив самого себе? 

А от з сигаретами тут дійсно було кепсько, мене рідко навіщали, а виходити в місто дозволяли дуже рідко, тож кожна цигарка була золота.

 Того вівторка я прокинутись у відділенні психіатричної лікарні з чітким усвідомленням, що він там, де маю бути. Іншого “ген,ген” годі було і шукати. Настільки далеко від здорового глузду я ще не був. Я почав визнавати свою божевільність і мені це сподобалось. Ось воно - тут і зараз. Легко бути божевільним в подібному оточенні, коли навкруги всі божевільні. Але спробуй бути божевільним там, де всі тільки і роблять, що невпинно доводять свою адекватність. Тут я міг розслабитись. Просто бути собою - це не складно. Без гаджетів, без зобов’язань перед дружиною, студентами, кафедрою. Просто спілкуватись так, як ніби ти дитина, якій нічого не загрожує, забути про те, що світ - жорстоке і непривітне місце. Тут я в безпеці, - це точно, - думав я. Я можу дозволити собі почати з початку. Краще тут, ніж на очах у дружини. Тут мені ніщо не загрожує і я не мушу нічого пояснювати Каті. Принаймні я не хочу виглядати смішно в її очах, проте , напевне, їй теж не буде смішно. 

Трохи про неї.. Важко її не помітити серед інших; гострий розум в поєднанні з природною витонченістю. Таких жінок не так часто можна зустріти. Вона сподобалась мені тільки-но почала говорити. Так, тоді мені просто необхідно було самоізолюватись. І я зробив це. Я тільки і міг, що сидіти у тиші і згадувати. Думати про неї я більше не міг. Думати про майбутнє я не хотів. Вцілому я не хотів думати.  Може це те, про що говорять йоги, буддисти і просто усвідомленні особистості; не думати це корисно, це медитація.  Я читав колись, що медитація - це спосіб звільнити голову від думок, відтак звільните місце для чогось світлого та вічного. Не знаю, чи вірю у концепцію просвітлення, скоріше я скептик у цьому питанні. Як можна “просвітлитись” у цьому шаленому світі? Будді Гаутамі було простіше, в нього не було смартфону. Хоча я був в подібному становищі, всі мої гаджети  були у медперсоналу. 10 років тому, коли я мав чорно-білий телефон, я напевно, мав більше можливостей перебувати в моменті. Я справді почав забувати як це чекати з нетерпінням лист, планувати зустріч з друзями телефонною розмовою і читати книжку 2 години без перерви на повідомлення з соціальних мереж. Можливо, це масова хвороба, що визнається як норма. Я відчуваю як щоразу зливаю багато енергії в нікуди, переглядаючи відео чи зображення у смартфоні. Світ симулякр, де підробка цікавіше за оригінал. До чого я веду? Так, я лишився без смартфона та лептопа, а моїм життям керує голос медсестри, що анонсує необхідність прийняти ліки. Щонайменше тепер я у відносній тиші, ніхто не намагається зв'язатися зі мною. Час звернутись до себе..

 “Хто я і звідки?” - хіба не основне питання філософії. “Як можливе суспільство”, - вторять соціологи. Однозначно, суспільство можливе тільки, коли індивіди мають потребу взаємодіяти. Хоча зараз я і в цьому не впевнений. Подивитись хоча б на моїх сусідів в палаті. Бажання взаємодії є далеко не в кожного, а за дверима відділення зараз світ для них досить небезпечний. Але чи дійсно вони божевільні? Можливо їх поведінка не вписується в шаблон, але хто як не девіанти рухають цей світ вперед? Маю на увазі, що важливі винаходи та витвори мистецтва якраз були створені диваками. Я хочу сказати, що не варто списувати цих людей, варто придивитись уважніше і побачити в кожному з них індивідуальність, звісно за стінами відділення такі самі люди. Але тут,у цих людей особистісна криза, з якою не вийшло впоратись самостійно. Така ж ситуація і в мене, я один з них. Я спробую взяти з цього досвіду щось цінне.. Тобто єдине, що від мене зараз вимагається- це перестати вести діалог і почати медитувати.